Зелений Змій, або Алкогольні спогади - Джек Лондон
Так завзято працювали ми з товаришем протягом тижня, що до суботнього вечора геть виснажувалися. Я почував, що впав у відомий вже мені стан робочої худобини. Я працював більше годин, аніж працюють коні, і думав ледве чи більше, ніж вони. Книжки були мені заказані. Я привіз їх повну скриню сюди, у пральню, але побачив, що не маю снаги читати. Тільки-но я брався до них, то одразу ж засинав, а коли змушував себе прочитати кілька сторінок, то не міг пригадати змісту прочитаного. Я облишив такі важкі предмети, як правознавство, політична економія та біологія й узявся до легших — отаких, як історія. Але й над нею я засинав. Я спробував літературу — однаково. Кінець кінцем, побачивши, що засинаю над веселими оповіданнями — я облишив. Мені ніколи не пощастило прочитати й однієї книжки за той час, що я працював у пральні.
І коли наставав суботній вечір, і тижнева робота припинялася до понеділка, то, окрім бажання спати, я мав тільки одне ще бажання: напитися п’яним. Вдруге в житті почув я безперечний заклик Зеленого Змія. Вперше це було від спрацьованосте мозку, але тепер мій мозок не працював. Навпаки, мій мозок застиг у тупості й нерухомості. У цьому було лихо! Він так був загострився, жваво сприймаючи з книжок дива невідомого йому світу, що тепер страждав від інерції й застою.
І я, — давній приятель Зеленого Змія — знав, що він дасть мені картини буйної уяви, мрії про могутність і... забуття. Дасть усе те, що поможе мені хоч на хвилину забути, як крутиться коток, як дзижчать відбіжні витискувачі, — забути крохмальну білизну й безкраї процеси парусинових штанів, що парують під моїм прасом. Воно й справді так! Зелений Змій апелює до кволості, до втоми й виснаги. Він дає легкий вихід, але бреше увесь час. Він пропонує марну силу тілові й мирне піднесення духові, показує речі далеко кращими, ніж вони є.
Та не треба забувати, який мінливий Зелений Змій. Так само як до кволості й виснаги, він апелює й до надлишку сили: до надмірної життєздатності й до лінивої нудьги. Він може взяти під руку кожну людину з усяким настроєм. Він, кого хочете, може піймати в свої принадні сіті. Він усе підмінює: нові лампади на старі, а блискучі шати ілюзії на старе рам’я реальності та зрештою обдурює всіх, хто має з ним справу.
Я поки що не міг напитися з тої простої причини, що найближчий салун був за півтори милі. Та, мабуть, бажання напитися не так мене вже й посіло. Якби поклик Зеленого Змія лунав гучніше, я прийшов би до шинка просторінь у десять разів більшу. Якби салун був десь за ріжком, я теж неодмінно напився б. Але за таких обставин я цього єдиного дня мого відпочинку лежав, розпроставшись у холодку, з недільними часописами в руках, занадто стомлений, щоб сприйняти їхній поверховий зміст. Гумористичний додаток викликав тільки бліду посмішку мені на обличчі, а тоді я засинав.
Хоч я й не відгукнувся на заклик Зеленого Змія, коли працював у пральні, а проте на мені трохи таки позначився вплив його.
Я чув поклик, відчув, що гризе мене бажання, й запрагнув дурману. Це підготувало ґрунт, щоб наступними роками виплекати ще дужче бажання.
Але вся суть у тому, що бажання виникало у мене тільки в мозку. Моєму тілу не потрібний був алкоголь. Як і завжди, алкоголь викликав відразу. Коли, возячи вугілля, я виснажувався фізично, мені й на думку не спадало напитися. Стомившись розумово після своїх вступних іспитів до університету, мене пойняло непереможне бажання напитися. У пральні я знов фізично виснажувався, але те виснаження не було таке глибоке, як тоді, коли доводилося загрібати вугілля. Але ж була тут ще велика різниця: тоді, як я возив вугілля, мій інтелект ще не пробудився. Згодом думка моя почала осягати безмежне царство розуму. Возячи вугілля, мій розум ще дрімав, а на той час, коли я почав працювати у пральні, він, уже набувши знання, прагнув себе виявити; бездіяльність була йому мукою.
Чи то я пиячив як тоді у Беніші, чи зовсім не пив, як у пральні, а бажання — спрага алкогольна — в мозку в мене пускало свої паростки.
XXV
Після пральні моя сестра та її чоловік вирядили мене до Клондайку. Це була перша тяга по золото в цю країну, тяга ранньої осені 1897 року. Мені минав двадцять перший рік. Я був здоровий та мав гарну статуру. Пригадую, кінчаючи перехід у двадцять вісім миль через Чілкут від берега Дайн до озера Ліндерман та несучи поклажу, я йшов разом з індіанами і навіть випередив багатьох із них. Останній перехід до Ліндермана був у три милі. Я проходив його туди й назад по чотири рази на день і щоразу, туди йдучи, переносив сто п’ятдесят футів поклажі. Себто проходив щоденно двадцять чотири милі найгіршим шляхом, з них дванадцять з поклажею сто п’ятдесят фунтів.
Так, я послав кар’єру під три чорти і знов опинився на шляху пригод, шукаючи свого щастя та долі. І звичайно, на цьому шляху я насамперед знайшов Зеленого Змія. Знов я здибав тут дужих людей, бродяг та авантюрників; вони не зважали на брак їжі, але не могли обійтися без віскі. Вони несли з собою віскі, тоді як борошно лежало незаймане у схованках обіч шляху.
На моє щастя, троє людей з мого-гурту не пили. Тому й я не пив, виключаючи ті рідкі випадки, коли потрапляв до іншої компанії. У моїй власній аптечці була четвертина віскі. Я так і не розкоркував її і тільки через шість місяців, коли у відлюдному таборі довелося оперувати людину без анестезії, лікар та пацієнт спорожнили вдвох мою пляшку. Потому лише розпочато операцію.
Вернувшись через рік до Каліфорнії, щоб лікуватися від цинги, я довідався, що мій батько помер, і що я один залишився годувати родину. Коли я скажу, що їхав кочегаром на пароплаві з Берингового моря до Британської Колумбії і звідти в приміщенні стерничого до Сан-Франциско, то буде цілком зрозуміло, що я не привіз із Клондайку нічого, опріч цинги.
Настав дуже скрутний час. Важко було знайти якусь працю. Особливо працю для мене, бо я так і лишався не кваліфікованим робітником. Про кар’єру годі було й думати, це минулося. Я мусив здобувати їжу для двох ротів, опріч свого власного, наймати якийсь куток, де б ми могли прихилити голову, та купити зимній одяг, бо мав тільки літній. Я мусив негайно дістати якусь роботу, а тоді, трохи оговтавшись, думати про майбутнє.
Некваліфіковані робітники перші почувають увесь жах безробіття, я ж не мав ніякого фаху, хіба тільки міг бути матросом та працювати у пральні. Маючи нові
