Зелений Змій, або Алкогольні спогади - Джек Лондон

А напився тому, що знов ступив на стежку пригод, де завжди чатує Зелений Змій.

Бували випадки, коїли з упевненістю досвідченого пияка я брав участь у п’яній гульні. Звичайно, це траплялося на шляху пригод у різних країнах світу, і була це справа гонору. Чудна ця чоловіча пиха, що веде до пияцтва з іншими, аби тільки показати свою міцну голову. Та ця чудна пиха не теорія, а факт.

Наведу приклад, коли гурток розбещеної молоді, що називали себе «революціонерами», запросили мене як почесного гостя на «пивну вечірку». Це була єдина вечірка такого штибу, на якій мені довелося бути. Я не знав їхньої мети, йдучи туди. Гадав, що почую палкі промови на високі теми, припускав, що дехто з них, може, й вип’є більше, ніж годиться, але певен був, що сам я вип’ю дуже мало. Виявилося, що «пивна вечірка» була розвагою цих високохмарних юнаків, які прогонили свою нудьгу, роблячи дурнів з людей кращих за себе. Як я потім довідався, вони закликали напередодні почесного гостя, молодого талановитого радикала, й напоїли його до нестями.

Коли я опинився поміж них і зрозумів ситуацію, у мене з’явилося оця чудна чоловіча пиха. Я покажу їм, оцим молодим негідникам! Покажу хто з нас дужчий, життєздатніший, міцніший на шлунок і на голову; хто з нас, найбільше хильнувши, й оком не моргає. Ці необлизані цуценята думають, що переп’ють мене!

Як бачите, це було змагання на витривалість, а ніхто не хотів би виявити себе слабшим. Тьху! Це тільки пиво. Я вже звик до дорожчих напоїв... Я вже кілька років не пив пива. Але, коли пив, то пив його зі справжніми чоловіками і зможу показати цим сосунцям, як треба пити. Отож почалася пиятика, я пив з найвитривалішими. Дехто з них міг вийти з цього змагання, але почесному гостеві не дозволялося.

І всі мої суворі безсонні ночі, всі книжки, які я прочитав, вся мудрість, яку я зібрав — все одійшло геть перед мавпою та тигром, що вилізли з безодні моєї атавістичної спадщини та змагалися в брутальному, жадібному бажанні перевершити свинством свиню.

Коли вечірка скінчилася, я ще тримався на ногах і ходив рівно, не коливаючись, чого не можна було сказати про інших учасників змагання. Пригадую, як один із них, стоячи на ріжку вулиці, плакав зі злости, що я тверезий. Йому й не снилося, що треба було залізної сили, яку я набув довгою звичкою, щоб удержати свідомість у моєму отруєному мозку, щоб володіти м’язами, перемагати нудоту, не давати зриватися голосу та логічно мислити. А я ще й глузував з них! Вони не могли мене перепити. Я пишався своєю витривалістю. Більше того, я й тепер цим пишаюсь. Так уже по-чудному створено людину.

Але ж я не написав тисячу слів другого ранку. Я був хворий, отруєний. У мене пропав день. Після обіду я мав прочитати лекцію. Я прочитав її і певний, що вона була така ж погана, як і моє самопочуття. Дехто з моїх учорашніх знайомих був на лекції, щоб побачити, наслідки від учорашньої вечірки. Я не знаю, що вони побачили, але я помітив, що їм так само погано, як і мені, і це дало мені втіху.

Ніколи більше не питиму! — заприсягся я. Мене школи більше не могли затягти на іншу пивну вечірку. Це було останнє моє пияцтво. О, пив я і після цього, але розважніше, обережніше й ніколи не брав участі в п’яних змаганнях. А саме так і вироблюються досвідчені п’яниці.

Щоб показати, що в цей період мого життя я пив тільки в товаристві з приятелями, я наведу приклад зі своєї подорожі через Атлантичний океан на старому «Тевтоніку». Сталося так, що на початку подорожи я заприятелював з одним англійцем, який прокладав кабелі, та молодим іспанцем, членом корабельної фірми. Вони пили тільки «кінську шию» — солодкий, холодний напій, в якому плавали яблучні та помаранчеві шкоринки. Всю подорож я пив тільки «кінську шию» з моїми приятелями. А проте, якби вони пили віскі, то й я пив би з ними разом. Не треба звідси робити висновок, що я був слабодухий. Я просто не звертав уваги на те, що п’ю. Моральних міркувань тут не було. Я був дужий, молодий та сміливий.

XXVIII

Але я все ще не цілком піддавався Зеленому Змієві. Чим старіший я ставав, чим значніший робився мій успіх, чим більше я заробляв грошей, чим далі поширювався мій вплив — тим більше місця займав у моєму житті Зелений Змій. І все ж я підтримував з ним не більше, як поверхове знайомство. Я пив лише тоді, коли бував у товаристві і ніколи не пив сам. Часом я напивався п’яний, але дивився на такі випадки, як на помірну платню за товаришування.

Щоб довести, як далеко я був від Зеленого Змія, можу сказати, що, коли доходив до безмежного відчаю, мені й на думці не спадало звернутися до нього по допомогу. У мене були дуже тяжкі особисті переживання, що цього оповідання не стосуються. Разом з тим виникали інтелектуальні муки, що мають з ним близький зв’язок.

Моє становище не було таким уже надзвичайним. Я надто захопився позитивною наукою та позитивним життям. З юнацьким запалом я повторив давню помилку: надто уперто домагаючись істини, зірвав з неї запинало і побачив таке жахливе обличчя, що аж занімів. Я втратив прекрасну віру в усе, крім людства. Хоч вірив тільки в ту частину його, що справді була великою мірою людяна.

Така затяжна хвороба песимізму надто добре відома більшості з нас, щоб про неї тут говорити. Досить сказати, що я був у дуже поганому стані. Я так спокійно думав про самогубство, як може думати про нього лише грецький філософ. Я шкодував тільки, що добробут стількох людей залежить від мене, і що це заважає мені вкоротити собі віку. Хоч тут я кривив душею, бо що справді врятувало мене, то це остання моя ілюзія — народ.

Те, за що я змагався, не спав ночами, зрадило мені. Успіх — я зневажав його. Слава — це був холодний попіл. Товариство, чоловіки та жінки, які стояли високо понад злиденними істотами порту та баку, — мене вражала їхня жалюгідна інтелектуальна убогість. Кохання жінки — воно таке ж, як і все. Гроші — я ж не міг одночасно спати на кількох ліжках, і яка користь з грошей, на які можна мати сто біфштексів, коли я можу з’їсти лише один! Мистецтво, культура — перед лицем залізних фактів біології, вони були смішні, а представники їхні — ще смішніші.

Із усього видно, який я тяжко хворий був. Я зроду борець. Але те, за що я змагався, не варте було змагання. Лишився ще народ. Мій бій скінчився, але залишилося те, задля чого ще варто змагатися — народ.

І поки я, шукаючи цього єдиного вузла, що прив’язував мене до життя, конаючи в безодні відчаю, блукав долиною тіней, вуха мої були глухі на заклик Зеленого Змія. Ніколи не повставав у моїй свідомості шепіт, що Зелений Змій може заспокоїти мене, що він брехнею надасть мені сили жити. Єдине, що панувало у мене в думках —