Зелений Змій, або Алкогольні спогади - Джек Лондон

Минуло кілька іспитових днів; я майже не заплющував очей, використовуючи кожну хвилинку, щоб учити та повторювати. Здавши останнього іспиту, я дійшов до цілковитого розумового виснаження. Не міг бачити книжки. Не міг ні про що думати, ні навіть дивитися на того, хто спроможний думати.

Єдині ліки у моєму стані — і я прописав їх собі — це добра прогулянка. Не чекаючи наслідків іспиту, я згорнув ковдри, взяв трохи сухого харчу, позичив човна й нап’яв вітрило. З Оклендського лиману я вискочив з останнім ранковим відпливом, піймав першу течію його в затоці і погнав уздовж її за дужим вітром. Затоку Сан Пабло, Каркінезькі рукави та гамарню Сельбі на березі огортав туман, а я мчав, уперед, лишаючи за кормою на березі старі прикмети, на які мене вчив орієнтуватися ще Нельсон, коли я плавав на його — ніколи не зарифленому — Північному Олені.

Переді мною була Беніша. Я перетяв бухту Тернерської корабельні і, проїхавши пристань Солано, послабив вітрило, порівнявшись з купою рибальських баркасів, що стояли в очеретах, де минулими днями і я жив та пиячив.

І саме тут зі мною трапився випадок, що всю вагу його я зрозумів лише через кілька років. Я не мав наміру спинятися в Беніші. Течія була сприятлива, вітер дужий і ходовий — розкішні умови для плавби матросові.

Бул Гед та Армі Пойнтз виринули переді мною, показуючи вхід до затоки Свізен, теж повитої туманом.

Глянувши на рибальські човни, що стояли в очеретах, я, не вагаючись, миттю повернув стерно, віддав вітрило й причалив до берега. У глибині знесиленого мозку виникло свідоме бажання. Я хотів випити. Хотів напитися п’яним.

Це було непереможне бажання, — певне, виразне. Мій стомлений, змучений мозок більш за все на світі прагнув позбутися втоми, бажав забуття. Вперше за своє життя я свідомо, розважно хотів напитися. Це було щось нове, цілком інший вияв сили Зеленого Змія. Не тіло моє бажало алкоголю, а мозок. Перепрацьований, вимучений мозок прагнув забуття.

І в цьому вся гострота справи. Якби я колись не випивав, то тепер мені й на думку не спало б напитися, хоч би як натомився мій мозок. Почавши з фізичної огиди до алкоголю, я пив кілька років лише тому, що пили мої товариші, й що алкоголь завжди траплявся у мене на шляху, а тепер дійшов такого стану, коли мозок мій криком-кричав не те, щоб випити, а щоб напитися п’яним. Якби я не звикав так довго до алкоголю, цього, звичайно, не було б. Я проминув би Бул Гед та повиту білим туманом затоку Свізен і, упиваючись вітром, що надимав вітрило та свистів мені у вухах, я забув би про свою втому і відпочив би та освіжився.

Але я причалив до берега й закріпив човна. Тоді швиденько пішов до рибальських суден. Марлі Ле-Ґрант схопив мене в обійми. Його жінка Лізі притисла мене до своїх пишних грудей. Білі Мерфі, Джо Лойд і всі недобитки старої гвардії оточили мене та обнімали.

Марлі схопив бідон і пішов до салуну Йоргенсена, по той бік колії. Це визначало пиво. Мені ж хотілося віскі, отож я гукнув йому, щоб він узяв пляшку.

Не раз подорожувала ця пляшка через колію та назад. Поприходило багато приятелів давніх привільних часів, рибалки-греки, росіяни та французи. Вони приймали частування та частували самі. Приходили й відходили, а я лишався й пив з усіма. Пив і обпивався. Без кінця ковтав напої й радів, що у мене шуміло в голові.

Прийшов і Мушля, Нельсонів товариш, який їздив з ним перед тим, як я почав їздити. Він був такий же гарний як і завжди, але ще одчайдушніший, напівбожевільний від віскі, яким спалював себе. Він допіру посварився зі своїм товаришем на шлюпі «Газель». Вони билися ножами й кулаками, і тремтячи, наче в пропасниці, від самого спогаду про бійку, він жадав віскі. І п’ючи, ми згадували Нельсона, який, розпроставши свої могутні плечі, спав останнім довічним сном, тут же таки, в Беніші. Ми плакали, згадуючи його, і згадували йото тільки добрим словом та все посилали по віскі, — й пили знов і знов.

Вони хотіли, щоб я лишився з ними, та крізь відчинені двері я бачив, як дужий вітер борознив хвилями воду, і шум хвиль стояв мені у вухах. І поки я намагався забути, що я по дев’ятнадцять годин на добу цілих три місяці не відривався від книжок, Чарлі Ле-Ґрант переносив мій багаж у величезний рибальський човен для лову лососів. Він поклав угілля на рибальську жаровню, кавник, сковорідку, кави, м’яса та чорного морського окуня сьогоднішнього влову.

Вони допомогли мені зійти хисткою сходнею до човна. Тоді роздали маленьку рею та шпринтов доти, поки вітрило не натяглося, наче дошка. Дехто боявся закріпляти шпринтов, але я намагався. Один Чарлі не мав сумнівів. Він знав мене здавна, знав, що, поки мені очі не склепаються, я спроможний керувати човном. Віддали причал. Я взявся до стерна, повернув за вітром і, хоч в очах мені туманилося, твердо накерував човна по курсу й махнув на прощання рукою.

Почався відплив, і люті хвилі гнали просто проти вітру, що все дужчав. Море страшенно хвилювалося. Затока Свізен уся кипіла білими баранцями. Але рибальський човен добре йшов під вітрилом, а я умів вести рибальського човна. Отож я накерував його течією, перетинаючи хвилі, і голосно бурмотів та виспівував свою зневагу до книжок та шкіл. Розбурхане море заливало мені човна на фут, або й більше, але я реготав. Вода мені хлюпала під ногами, а я виспівував свою зневагу до вітру й до хвиль. Я вважав себе за владаря життя, що їде на хребті розлютованої стихії, і Зелений Змій їхав разом зі міною. Я то вигукував різні математичні формули то філософічні промови й цитати, то виспівував усі ті старі пісні, що їх навчився, коли перейшов із консервної фабрики до устричних човнів, щоб стати піратом. Я співав таких пісень як: «Чорна Лулу», «Хмарка летюча», «Вітайте гарно мою дочку», «Бостонський злодій», «Ідіть сюди, усі бродяги та грачі», «Хотіла б я бути маленькою пташкою», «Шінандоа» і «Ранзо, хлопці, Ранзо».

Через кілька годин, коли схід сонця залив полум’ям небо, там, де зливаються каламутні води Сакраменто та Сан-Гоакіна, я минув Нью-Йоркський канал, прослизнув рівною поверхнею закритої затоки повз Блек-Даймонд і, зайшовши в Сан-Гоакін, досяг Антіоха, де, тверезий та страшенно голодний, спинився біля великого шлюпа з картоплею, оснастка якого була мені знайома. На борту його я зустрів давніх товаришів, які засмажили мені на оливковій олії мого окуня. Потім їли рибальський улов, приправлений часником та з італійським черствим хлібом без масла, і все це запивали великими кухлями густого та міцного червоного вина.

Мій човен був наполовину залитий водою, але в затишній каюті шлюпа на мене чекала суха койка та сухі ковдри. І ми, лежачи, палили та згадували минулі дні, а над головами у нас свистів у снастях вітер, і туго натягнена