Зелений Змій, або Алкогольні спогади - Джек Лондон

духу та розуму, які так занурилися, і яким усе остогидло. Він знов викличе сміх та пісню та так вплине на мою уяву, що я зможу сміятися, й співати, й говорити дурниці з найдурнішими. З натхненням правити якісь теревені та задовольнятися зарозумілим варняканням тих недоумкуватих істот, які не вміють ні про що путнє говорити.

Без коктейлю нецікавий у товаристві, я, випивши, веселішав та ставав товариським. Я набував штучної веселості й пив далі, щоб стати ще веселішим. І це все починало робитися так непомітно, що я, давній знайомий Зеленого Змія, і не мріяв навіть, куди це мене заведе. Я почав прагнути музики та вина, а швидко вже прагнув гучнішої музики та більше вина.

Настав той час, коли я вже з більшою нетерплячкою чекав передобіденного коктейлю. Я хотів його і розумів, що я хочу його. Пригадую, коли я був військовим дописувачем на Далекому Сході, мене непереможно тягло відвідувати одну родину. Не обмовляючись ні від одного запрошення на обід, я знаходив ще всякі можливості ходити туди майже щовечора. Господиня була надзвичайно цікава жінка, але не задля неї вчащав я туди. Я ходив тому, що вона робила найкращі коктейлі, які тільки можна було дістати у цьому великому місті, де виготовлення змішаних напоїв було мистецьки поставлено серед чужинців. У клубі, в стелях і по інших приватних домівках не вміли робити таких коктейлів. Її коктейлі були надзвичайно витончені! Якийсь зразковий виріб! Вони давали найменше неприємного присмаку й найдужче били в голову. Але я прагнув її коктейлів тільки задля товариства. Тільки, щоб надати собі більше жвавості та веселості. Копи я, виїхавши з цього міста, сотні миль подорожував рижовими полями та горами, протягом місяців, разом з японським військом, яке тоді перемагало в Маньчжурії, — я не пив. Кілька пляшок віскі можна було завжди знайти в терхах на моєму коні. Але я ніколи не брав пляшки для себе, ніколи не пив на самоті і ніколи не мав бажання самому випити. От коли білий чоловік попадав до табору, я відкривав пляшку, й ми розпивали її разом, згідно зі звичаями; так само і він відкрив би пляшку та випив її зі мною, якби це я попав до його табору. Я мав віскі задля того, щоб почастувати, коли хто до мене нагодиться, і навіть ставив його на рахунок того часопису, де працював.

Тільки озираючись назад, можу я відзначити, як непомітно зростала моя спрага. Це були маленькі натяки, яких я не міг зрозуміти; маленькі соломинки у вихорі, яких я не добачав; маленькі події, ваги яких не міг усвідомити.

Наведу для прикладу ще один випадок. Кілька років я взяв за звичку їздити взимку кілька тижнів по затоці Сан-Франциско. У моєму міцному шлюпі — яхті Спрей — була комфортабельна каюта та пічка, що в ній палили вугіллями. За кухаря я мав хлопця-корейця і звичайно брав із собою когось із приятелів, щоб поділити з ним радість подорожі. Брав і машинку та друкував на ній щоденно свою тисячу слів. У цю подорож, про яку я хочу розказати, я взяв з собою Клаудслея та Тоді. Це була перша Тодина подорож. У минулі мандрівки Клаудслей волів пити пиво, отож я запасав на яхті пиво і пив його разом з ним.

Але цього разу ситуація цілком змінилася. Тоді дістав оте своє прізвисько за диявольське вміння варити тоді[4]. Отже, я взяв на борт віскі — два галони. Але чимало галонів ще довелося докупати, бо Клаудслей та я призвичаїлись обов’язково пити гарячий тоді, що, справді, був дуже смач­ний і вельми звеселяв та збуджував уяву.

Мені подобався цей тоді. Я завжди чекав на нього з бажанням, що дедалі зростало. Ми пили його регулярно: один перед сніданком, один перед обідом, один перед вечерею і, кінець кінцем, один перед тим, як іти спати. І ми ніколи не напивалися п’яні. Але чотири рази на день ми були дуже веселі. І коли, в середині подорожі, Тоді одізвали по справах назад у Сан-Франциско, Клаудслей та я стежили за тим, щоб хлопець-кореєць регулярно робив для нас тоді за рецептом.

Але так воно було тільки на судні. Повернувшись додому, я не пив ні перед сніданком, ні перед сном. Взагалі, відтоді не пив гарячого тоді, дарма, що минуло багато років. Та річ у тому, що мені подобався цей тоді. Веселість, яку він давав, була бурхлива й дивна. Красномовні посланці Зеленого Змія непомітно, зрадницьки обплутували мене. Вони злегка роз’ятрювали те, що згодом виросло в непереможне щоденне бажання. Я про це й не догадувався, і вві сні не думав, дарма, що, стільки років приятелював із Зеленим Змієм, сміявся з усіх його марних спроб перемогти мене.

XXX

Частково процес мого видужання від довгої хвороби виявлявся в тому, що я знаходив радість у дрібницях, які не мали відношення до книжок та всяких проблем, у різних розвагах, граючи в квача в басейні для плавби, пускаючи паперового змія, бавлячись з кіньми та розв’язуючи головоломки. Зрештою, мені надокучило міське життя. Я знайшов собі рай на ранчо у Місячній Долині і залишив місто. Все, чим місто вабило мене до себе, була музика, театр та турецькі лазні.

Жилося мені добре. Я багато працював, багато бував на повітрі і почував себе дуже щасливим. Я читав більше тих книжок, де зміст був вигаданий, і менше тих, де говорилося про факти. Я не студіював і десятої долі того, що студіював у минулі часи. Я ще цікавився головними проблемами існування, але то була дуже поміркована цікавість, бо я обпалив уже собі руки тоді, коли намагався стягти покривала з істини. В моєму становищі була доля брехні, доля лукавства, але це були брехня та лукавство людини, яка хоче жити. Я навмисно заплющував очі на те, що вважав за вияви жорстоких біологічних законів. Я хотів тільки позбутися поганої звички — минулого кепського настрою. І знов кажу, я був дуже щасливий. Ще додам, що за все моє життя, — коли спокійно й розсудливо його розглядати, — це була доба найщасливіша.

Але наближався безглуздий, нудний час, коли я почав розплачуватись за ті два десятки років, що прогайнував із Зеленим Змієм. Траплялося, на ранчо приїздили гості і залишалися на кілька днів. Дехто з них не пив але дехто пив, і брак алкоголю на ранчо дався б їм у знаки. Я не міг порушити гостинності — примушувати гостей моїх мучитися спрагою. Отож я зробив запас алкоголю — для них.

Я ніколи не цікавився коктейлями в такій мірі, щоб знати, як їх виготовлювати. Тому я замовив буфетнику в Окленді зробити їх цілу партію та прислати мені. Коли у мене не було гостей, я не пив. Але я почав помічати, що, кінчаючи свою ранкову працю, я радів, коли був якийсь гість, бо тоді я міг випити з ним коктейль.

Тоді я ще так мало просяк алкоголем, що досить було одного коктейлю — й настрій мій Підносився. Одного коктейлю було досить, щоб оживити мозок та викликати сміх за ті кілька хвилин перед тим, як усі сідали до столу, й розпочинався приємний процес їжі. З другого боку, у мене був такий міцний шлунок, і так мало впливав на нього алкоголь, що цей єдиний коктейль тільки злегка