На брата брат - Юрій Михайлович Мушкетик
— Не знаю, чого ти вхопився за тих ляхів, хто вам усім наклепав на гетьмана. Таж він цареві склав присягу…
— А в лядський бік дивиться…
— Хто тобі таке сказав? Гетьман вимагає, щоб Москва дотримувалася пунктів, укладених з Хмельницьким. А вона хоче поставити військо по всіх містах українських, і Москві, і Польщі — хто більше обіцяє, той дужче й подобається. Ні ті, ні ті нам добра не зичать. І ніколи не будуть зичити. В Москві закони й звичаї азіятичні…
— Бачу, ти сам за ляшками руку тягнеш.
— Чом би мав за ними тягти руку? — А перед очима знову чомусь постали червоні купайла стогів, і червоний вогонь зблиснув йому в очах.
— Не знаю… Шість літ я шаткував з Хмелем лядську капусту… Рубав посторонки лядські… Присягав Хмелеві, а він — Москві.
Матвій хотів сказати, що наприкінці свого життя Хміль гірко розкаювався у своїй помилці, метався на смертній постелі, посилав послів і в Польщу, з якою сподівався укласти федерацію, і в Литву, і в Семигород, і до шведів. З Литвою, Семигородом та Швецією вже був зовсім погодив пункти договору, але супроти Швеції виступила Данія, на допомогу Польщі посунула своє військо Австрія, й договір не вдалося завершити. Одначе не сказав. Либонь, всього того Супрун і знати не хоче, його нічим не перекабатиш. Йому затремтіло під серцем, сказав тихо, проникливо, і в його голосі забриніла сльоза:
— Ну що тобі, брате, дали Москва і Хміль? Що? Ти ж за Хмеля не потрапив у реєстри…
— Чужими викрутнями і підступами.
— Ти ж он… Стільки разів рубаний і стріляний… Пари підошов не привіз у тороках з тієї війни.
— Хміль за правду стояв…
— Стояв… За чию тільки? За свою…
— Стережися! — грізно гукнув Супрун.
— Не лякай. Лицар він великий і гетьман валечний… Може, напочатку й хотів добра всім, але потім… Свій афект погамував, стратив сили й… не додумав усього до кінця…
— Та ти маєш свій розум вищим за Хмелів? — аж розгубився Супрун.
— Просто зоддалік видніше. Хмельницький теж людина… Я кажу про те, що ні тобі, ні таким, як ти, він не дав нічого.
— Він дав, інші одібрали.
Матвій зрозумів, що з Супруном сперечатися марно. Своєю правдою чужу макітру не наллєш. Найкращі роки Супрунового життя віддані Хмельниччині, вони запеклися кров'ю на шаблі, на мідній луці сідла, впечатані кінськими копитами в землю, розвізшися з гарматним димом по бойовищах. Цей невеликий гачконосий чоловік до ката сміливий і запеклий, і ту запеклість вже не перебороти. Боже, вбережи його від лиха, зупини на рокованій межі! Тільки на тебе єдина надія. Прости його, як прощаю я за заподіяний гріх… Якщо, звичайно, заподіяв його він.
Матвій вже не слухав Супруна, який смачно розповідав, як вони стирали — скопували границю займанщини за Рибцями, волочили осадчого, били й вішали за ноги на старій границі, щоб пам'ятав, де вона. Несподівано Супрунову розповідь перебив Драб:
— Слухаю оце вас… Виговці, пушкарівці… Не на добро це все. По мені — подали б одне одному руку…
— Та ти що?! — аж скрикнув Супрун, і його вус звинувся вище носа. — Ніколи у світі! Та ми…
— І ви, і вони, — спокійно провадив Драб, — можете опинитися в одній ямі. Московській або лядській.
Матвій здивувався, не сподівався од Драба таких мислей, вважав, що той бачить не далі волового дишла. А він бачив далі від них обох. Драб дивився розумними і печальними очима.
— Вони погинуть перші, — кип'ятився Супрун.
— Може, й так, а може, й інак, — налив у чарки Драб. — Яка різниця? Погинете, тримаючи одне одного за чуба. А Україна?
— Що Україна? Що? При чому тут…
— Та при тому.
Як та кропива, що глушить під собою траву й городину, так запеклість, лютість глушила розважливі думки.
Драб безнадійно махнув рукою.
Втомлені, хмільні, невдоволені один одним Журавки облягайся на розперізаному кулеві соломи, кожен вкрився своєю киреєю. І не згадалося їм, як лежали у виямці під кручею біля Ненаситця, вкрившись одним кожухом, як гріли одне одного молодими тілами, як порівну, на два тіла розділилося все тепло, і кров, здавалося, шугала з серця в серце, й гаряче почуття любові заповнювало обох по вінця, й думка була одна на двох, і сон також.
Тепер же на двох було тільки цвіркунове сюрчання з — під печі.
Матвієві снилося: в долині стояв туман, а тут, на горбі, він уже осідав, все військо, москалі й козаки, шістнадцятьма лавами пливли над туманом, з усіх чотирьох боків захистившись возами. Немащені, вони скрипіли на весь світ, і той скрип заглушив інші згуки — брязкіт зброї, іржання коней і навіть мушкетні громи. На возах — увесь припас для людей та коней, і гармати, й порох та ядра. Частину возів тягли коні, частину — москалі й козаки, порятунок був у тому, щоб ворог не розірвав цей возовий оборонний ланцюг. Їх обпадали спереду і ззаду, зліва й справа, налягали кінним і пішим строєм, але москалі та козаки гримали з — за возів з самопалів, мушкетів, смалили з ожиг — щоразу відкидали ворога. У поляків списи довгі, важкі, вони застрявали в катрягах возів, і москалі та козаки перерубували їх шаблями. Один спис широнув Матвія по плечі, пробив кунтуш, Матвій вхопився за нього руками, потягнув на себе, поляк — на себе, він скоцюбився в сідлі, вперся лівою ногою в воза, його очі дивилися озвірчено, дико, а потім озвірченість пропала і в них майнув страх, бо Матвій таки вирвав з його рук ратище, а оголена шабля лежала на возі, під руками, вхопив її й потяв ворога, проте дістав тільки кінчиком, розпанахав мундир і відрубав коневі ліве вухо. Кінь заіржав,
