На брата брат - Юрій Михайлович Мушкетик
— Хліба нема?
— Істинно — нема, — охкав на відповідь натовп.
— Соли нема?
— Нема! — 3 ротів струменіла пара.
— А в кого є? — аж падав на натовп зизоокий.
— У дуків, у старшини! — гукали дейнеки.
— Посіли хутори, і пасіки, і перелоги, й луки!..
— Поб'ємо старшину, і все стане наше, — жахкав понад головами кулаком зизоокий, він розпашів, розхристався, й з — під сірого каптанця виглядала чорна, як сопуха, сорочка та ще якась шматина. Й горіли, жахтіли очі дейнеків, Матвій подумав, що той вогонь дикий і небезпечний, ним легко запалити чужі стріхи. Він пробирався поміж натовпом, шукаючи Супруна, й врешті знайшов його з лівого боку від паперті. Супрун здивовано зиркнув на брата, але нічого не сказав, слухав наступного балакуна, маленького носатого чоловічка в козацькій шапці та синьому кунтушику. Цей чоловічок не кричав, говорив тихим голосом, і враз запала тиша.
— Ми всі разом з нашим батьком Хмелем прогнали шляхту, — сказав він. — І всі маємо бути вписані в козаки. Шляхта втекла і землю покинула, і от тепер хто справніший та хитріший покопав межі та наставив свої кляки й всівся на тих грунтах. А ми мусимо на тих землях гарувати наймитами. Старшина і гетьман установили реєстр козацький, повписували туди себе й гребуть під себе. Гребуть і запродують Україну… Вона їм не дорога, їм дорогі грунти та обори. Ще вчора декотрі з них були злиднями, а сьогодні понатягали на себе кабаргу та адамашки, їхні малжонки, їхня біла челядь величаються в парчі та штофі, а наша — в полотні та рогожі. — Чоловічок говорив складно, його слухали. — Ще й чинш беруть з сіряка, а цар обіцяє чиншу з простих людей не брати, права і вольності наші захистити…
Матвій навіть не пам'ятав, чи привіталися вони з Супруном, він також слухав носатого чоловічка, й тепер нахилився до брата:
— Хмельницький укладав реєстри. І з Москвою погодив. Виговський тільки потвердив їх. Москва й нині вимагає пильно дотримуватися реєстрів, і чинш у них беруть так само, як і в нас, або ще й гірше.
Супрунові очі блищали злостиво — збуджено, він микульнув ними й стиснув Матвієву руку вище ліктя, прошепотів у саме вухо:
— Ти тут не кажи, що з Чигирина й що писарюєш у гетьмана…
— Може, не казати, що й брат твій? — прискалив око Матвій.
Супрун ледь почервонів.
— Захистимо наші права і вольності, не дамо одягнути на наші душі кайдани! — зірвався в кінці на крик носатий чоловічок і підняв таку дужу хвилю галасу, що з церковної бані знялися голуби й полетіли в бік Ворскли. Над головами злетіло:
— Кошарного в отамани, Кошарного! Гарно балакає.
В отамани обирали тих, хто найдужче гукав з паперті або говорив складно.
По тому на паперть збігали інші промовці, посполиті й козаки, і деякі старшини, ці здебільшого говорили про права та вольності, закликали боронити Україну від супостата, але не казали, від якого, ці, либонь, також сподівалися високих урядів, якщо їхня сторона візьме гору. «Тепер у нас кожен голова, кожен може порядкувати сам і уряд справляти». «І через те молодші не слухають старших, сліпці показують дорогу глухим, а глухі вчать їх співати псалми, жінки п'ють горілку нарівні з чоловіками, рядові козаки віддають веління сотникам і полковникам, і ні до кого немає пошанівку», — подумав Матвій. Промовляли й січовики, ці особливо чорно лаяли Виговського, казали, що вибрано його не по правді, — запорожці на раді не були, намовляли не коритися гетьману.
Товпа то принишкала, то знову вибухала ревом та галасом, товпа ніколи не мислить, не розмірковує, їй не важливі глибокі аргументи, істини, вона живе радістю або ненавистю. Частіше ненавистю, злобою та ярістю. Очі в усіх жахтіли, й Матвій вдруге подумав: «Який страшний се вогонь». Злоба, нетерплячка, сподівання помсти злютували людей у такий корж, в таку цеглину, якою можна було вбити будь — кого. Тут ніхто не дивився в себе, тут не було власних думок, слів, бажань, всіма володіла чиясь одна воля, чиєсь одне бажання, якому підкорялися всі.
Тут пахло кров'ю.
— Поб'ємо старшину. Пішли шарпати Дрімайла, нашевкав добра, крові напився.
Хтось вже зводив рахунки, але шарпати Дрімайла поки що не поспішали — відклали на потім. Бо — ще чогось чекали. Вже всі добряче потомилися, коли з церкви вийшов Мартин Пушкар — причащався, — у гороховому жупані, в малиновому старенькому кунтуші наопаш зупинився на паперті, розправив сутулі плечі, — вже старий, намагався молодитися, виглядати хвацько — зорив поверх голів кудись у далечінь. Матвій подумав: «Не може бути, що його не змагають сумніви, заварив таку круту кулешу, а хто знає, кому її доведеться з'їсти? Можна й похлинутися нею…» Не схоже було, що та кулеша вичахне. Полковника змагало непомірне честолюбство, честолюбство непогамоване, а що життя добігало краю, довше чекати не міг. Здебільшого старість обережна, бо ж скільки разів чоловік обманюється за життя, скільки разів наражається на небезпеки з власної гарячковості, а ще ж його обдурюють і підманюють сухозлотицею, старість знає, що придбати щось важко, а втратити можна в одночасся, що майже всі людські вчинки лихі та підступні, й що найбільший ворог людині вона сама, але ж вона й надто спокуслива до слави, надто честолюбна, жорстока й водночас може розчулитись до сльозливості, хвастовита. Молодість може з одрубу кинутись на смерть за права та офірувати себе комусь іншому, повірити безоглядно та щиро, через те вона так часто віддає себе разом зі зброєю в руки всіляким пройдисвітам, авантюристам, котрі водять її по нетрищах, а в скрутні хвилини залишають напризволяще. Передні кинулися до полковника, щось його запитували, і він
