Орлі, син Орлика - Тимур Іванович Литовченко
– О-о-о, то наш швейцарський друг є кур'єром мусью де Шовлена?! Он воно як… – Вишняков розгублено почухав потилицю. Він явно заздрив Неплюєву, який обставив його із схованим у капелюсі листом. – І що ж робити далі?..
– Давай зараз же, негайно натиснемо на цього капітана Хаґа. Тим паче, з перепою і в темній кімнаті йому сидіти зле.
– Гадаєш, його вдасться перетягнути на наш бік?
– А чом би й ні?
– Хм-м-м…
– Та цього прибацаного тільки пальцем ткнути!..
– Ну, тоді давай!
– Гаразд. Ониську, відчиняй-но…
Капітан швейцарської гвардії Його Королівської Величності Луї XV Якоб Хаґ мав вигляд ще жалюгідніший, ніж Вишняков. І не дивно: адже лежав на брудній, вкритій товстелезним шаром пилюки підлозі із скрученими за спиною руками, а отже не міг ні вмитися, ні причепуритися, ані розсолу випити.
– Що це означає?! Як усе це розуміти?! – заволав швейцарець, тільки-но двері кімнатки розчинилися. – Я протестую, чуєте ви, негідники?! Про-те-сту-у-ю-у-у!!!
– Не треба було бійку затівати, люб'язний капітане, – крижаним тоном мовив Вишняков.
– Бійку?! Яку ще бійку?.. – ошелешено спитав Хаґ. У тьмяному світлі принесеної одним із челядників свічечки вираз його обличчя здавався навіть дещо трагічним.
– Натуральну! – одразу підіграв товаришеві Неплюєв. – Ось диви-но сюди, капітане, як ти мені під ребра двинув.
І він зробив вигляд, нібито збирається розстібати ґудзики на сорочці.
– А я не пам'ятаю!..
– Ну то й що? Як видудлив останній жбан, так і кинувся з кулаками на мене. Он Вишняков підтвердить. Або Онисько… Покликати його?
Хаґ різко сіпнувся, намагаючись розірвати пута, проте лише застогнав, а потім промимрив жалісливо:
– Руки розв'яжіть, еге ж?..
– А битися не будеш?
– Ні, не буду.
– Ну що, повіримо? – Неплюєв здійняв очі на Вишнякова, щосили вдаючи занепокоєння.
– Тільки якщо заприсягнеться, – знизав плечима резидент.
– Чув, що тобі сказали?..
– Присягаюся, що не битимусь.
– Не чую! – підвищив голос Неплюєв.
– Чесне!.. Шляхетне!.. Слово!..
– Гаразд, вірю, – кивнув Вишняков і негайно гукнув, озирнувшись за спину: – Ониську, дай ножа! І хутко!..
Прибіг челядник з ножем, і вже за хвилину капітан Хаг із явним задоволенням потирав затерплі руки, тихесенько стогнучи.
– А капелюх?! – Він раптом аж підстрибнув. – Капелюх мій де подівся?!
– Ониську, подай-но його сюди, – тим же суворим тоном велів Вишняков. Челядник збігав за капелюхом.
Швейцарець радісно вхопив свою дорогоцінність… проте, одразу ж помітивши відірвану підкладку, підняв здивовані очі на резидентів і, ледве стримуючи гнів, пробелькотав:
– Що це таке…
– Це? Так, нічого особливого, – розвів руками Вишняков. – Відірвалося під час бійки, от і все.
– Але ж!..
– Ну, то не треба було лізти на мене з кулаками. – Неплюєв був самою безневинністю.
Тим часом капітан уже обмацав внутрішній бік капелюха. Його нижня щелепа дрібно затрусилася, він раптом вигукнув:
– Підступні покидьки, як ви насмілилися?! – й спробував скочити на рівні, проте потужним ударом у груди Вишняков знов повернув швейцарця на підлогу.
– Овва, капітане, капітане! Ви ж тільки-но дали чесне шляхетне слово, що не станете більш бешкетувати! Хіба вже забули?..
– Лист… Де лист, що був тут?.. – простогнав нещасний швейцарець.
– Листа я поклав у своїй кімнаті, аби він часом не зім'явся. Адже з вашої провини між нами сталася бійка, то ми могли б і затоптати цього папірця…
– Ви його читали?! Зізнайтеся, що прочитали!.. Так?!
– Особисто я – ні! Як можна?! – не моргнувши оком, кинув Вишняков. Між іншим, то була чистісінька правда. Втім, його відповідь анітрохи не заспокоїла Хаґа. Відчуваючи, що його товариш перегинає палицю, Неплюєв спокійно мовив:
– Ну, так, так – я читав. Буквально одним оком зазирнув до написаного. А що тут такого?..
Швейцарець мало не збожеволів від нападу люті, проте що міг вчинити він один проти трьох росіян?! Та ще й за дверима кімнатки було повно челядників…
– Ну ти й наволоч, капітане! – констатував Неплюєв, коли Хаґу знов скрутили руки за спиною. – Обіцяв же поводитися спокійно, а сам…
– З тими, хто не має честі, не варто поводитися чесно!!! – ревонув гість, ображений у найкращих почуттях.
– Ти хоч би думаєш, що кажеш?..
– Так, думаю!..
– А мені здається, що ні!
– Якщо вам щось там здається…
– На відміну від мого товариша, – спокійно мовив Вишняков, – мені нічого не здається. Зате я точно знаю, що ви перебуваєте зараз на території стамбульської резиденції Російської імперії.
– Це не змінює того простого факту, що ви – люди без честі й совісті!..
– Ні-ні, капітане, помиляєтеся.
– В чому ж?!
– Це багато чого змінює.
– Наприклад?!
– Наприклад, на території будь-якого посольства діють закони тієї держави, яку воно представляє. У даному разі – закони Російської імперії.
– Я не порушував ваших законів, зате ви попрали закони честі!!!
– Ви, капітане, здійснили напад на російськопідданого, перебуваючи на російській території. Отже, згідно з нашими законами, ви винні у ганебному підступному злочині. І навіть якби ваша таємниця не розкрилася випадково, ми мали би право вас обшукати. Так що фінал був би тим самим, повірте мені!..
Хаґ лише застогнав від безсилля.
– А тепер викладайте все, що мали передати послу Вільнєву.
– Так-так, капітане, кажи. Бо інакше завтра вранці тебе знайдуть десь поза містом з горлянкою, перерізаною від вуха до вуха. – І Неплюєв недобре посміхнувся.
– Але ж у моїй загибелі запідозрять вас! – обурився швейцарець.
– З чого б це раптом?!
– Адже вчора ми з Вишняковим разом полишили патріаршу резиденцію.
– Ну то й що з того?!
– А те, що месьє посол Вільнєв почне мене розшукувати.
– Дурниці! – відмахнувся Вишняков. – Вільнєв не може знати, що ви збираєтеся відвідати його.
– Він знає, запевняю вас.
– Якби вже встигли побачитися бодай раз, то послання де Шовлена ви передали б йому, а не носили б зашитим у капелюсі.
– Так, ми ще не бачилися.
– Ну то…
– Тим не менш, я вже встиг письмово повідомити месьє посла про моє прибуття. До вашого відома, аудієнцію призначено на післязавтра. Тож якщо я не прибуду на зустріч у французьке посольство…
Резиденти розгублено перезирнулися.
– Нічого, капітане, ми замінимо вас нашою людиною, – бадьоро зазначив Вишняков.
– Не вийде, месьє: капітана Якоба Хаґа вже багато хто у Стамбулі бачив. Рано чи пізно ваш хід буде викрито, а тоді месьє Григор Орлі нізащо не сунеться на територію Османської імперії.
– Зараз мова про вас, а не про цього зрадника…
– Чомусь мені здається, що вас цікавить саме він, а не я.
Резиденти знов обмінялися красномовними поглядами.
– З чого це ти так вирішив, цікаво було б
