Лицарі любові і надії - Леся Романчук

Лічу в неволі дні і ночі,

І лік забуваю.

0 Господи! Як то тяжко

Тії дні минають!

А літа пливуть за ними,

Пливуть собі стиха,

Забирають із собою

1 добро, і лихо...

Пробувала навіть потихеньку співати — пісня в неволі давала хоч якусь розраду душі. З хоровими співами на транзитці було суворо — одразу грюк у двері: «Прєкратіть!», та коли співала Орися — навіть у молодого, дуже лютого чомусь наглядача не зразу піднімалася рука гаратати у камерні двері — чи ж часто йому доводилося чути такий небесний голос? А літній старшина, який мав іще трохи серця, і сам із задоволенням слухав — ой, небагато перепадало йому задоволень для духу в цьому нелюдському місці. Дівчата чули, як виправдовувався, заскочений начальством: «Да я што? Я думал, радіво кто включіл! Нєшто із ніх кто так могьот? Ето із Москви, артістка какая пойот, не іначе!»

Змалечку Орися мала поганий апетит. Як часто мамі доводилося вдаватися до хитрощів, аби нагодувати донечку!

Невисока, тоненька, з розкішною русявою косою через плече — якою ж гарною була вона у своїй гімназійній формі, особливо у святковому білому фартушку! Талію, перехоплену поясом, що зав’язувався ззаду на бант, можна було й тоді охопити двома долонями. А тепер від колишньої Орисі залишилися хіба очі. Та коса. Ніжний рум’янець зник, мабуть, навіки, шкіра, така юна, гладенька ще рік тому за довгі місяці тюремної задухи та голоду на етапі стала сухою, потемніла, потріскалася. Та молодість і добре здоров’я дозволили їй боротися довше — інші, ті, хто мав менший запас вітамінів в організмі, бо гірше харчувався на волі, чи довше за неї сидів, уже відчували ознаки авітамінозу — особливо це стосувалося православних монашок, що вже відбули термін у Суздальській тюрмі. їхні руки, складені у молитві, здавалися обтягнутими крокодиловою шкірою — темна, наче від засмаги, вона лущилася, сходила пластами.

— Пеллаграа, — протяжно зітхала естонка Айна, за фахом лікар, з якою звела доля дівчат у камері, де, здавалося, зібралися представники усіх націй союзу, щоб підтвердити, що він великий, могутній, безкраїй, і для кожної нації в ньому є своя провина.

Пелагра — діагноз, неможливий у нормальному світі, при нормальному харчуванні, тут, у в’язниці, був вироком.

— А что же нам делать? — питали у лікарки, яка й тут, у камері, не втратила царської постави, співчуття у погляді та прагнення допомогти розгублені черниці.

Питали не так для себе, молодість ще допомагала їм долати страшну хворобу, як для матінки-ігумені — вона гасла просто на очах. Вже з вагона сестри винесли матушку на руках, доглядали, як могли, але старенька лише дивилася прозорим, уже нетутешнім поглядом, і посміхалася майже беззубим ротом. Зуби хиталися, не трималися ясен, їх можна було виймати без болю, легко — цинга. Руки перетворилися на пташині лапки — тонкі, кожна кісточка окремо, на ногах відкрилися виразки. Але ці руки постійно складалися до молитви чи до хресного знамення — матінка благословляла кожного, хто підходив, — і римо-католичку Айну, і греко-католичок Орисю,

Катрю, Дусю, і православних, і атеїстку Полетаеву, і навіть узбечку Айше.

За будь-яких умов, чи у вагоні, чи в камері, двічі на день матінка служила службу Божу. Навіть тепер, коли не могла підвестися, сестри тримали її попід руки, допомагали опуститися навколішки... Намагалися підкласти під коліна маленьку подушечку, яку вдалося вивезти із собою з монастиря, бо колінкувати на холодному камінні отими спухлими суглобами — то вже навіть не молитва, а тортура, але матінка відхиляла допомогу — «Господь терпів і нам велів!»

— Що робити? — питали черниці у лікарки, питали раніше у пані Рузі.

А що можна зробити з авітамінозом у смертельній стадії там, де немає основних ліків від цинги та пелагри — нормального харчування, вітамінів? Айна тільки зітхала. Не в змозі полегшити страждань ближнього, лікар побільшує власні.

— Она умрёт заавтраа, — розтягуючи російські слова на естонський кшталт, прошепотіла на вухо пані Рузі, з якою одразу подружилася, Айна.

— Чому ви так думаєте, колего? Я не бачу жодних ознак, навпаки, мені здається, що матінці покращало... — наче на лікарському консиліумі спитала фармацевт пані Перебенда. Підкреслена повага у стосунках між собою, повага принаймні до професії — ось була та компенсація, яку знайшли для себе в умовах потоптання людської гідності ці дві витончені пані з різних країв, та близькі по духу і вихованню.

— Её рууки совсем холоодные, это веерный признак смерти, — шепотіла, щоб не почули черниці, лікарка, — Коллега, посмотрите на рот больной — гуубы обтянули дёсны — так бывает за день до... exitus letalis... Поверьте мнее, я видела здеесь много смертей.

— Ви мусите сказати про це черницям, пані Айно, — посуворішала пані Рузя.

— Заачеем? Они и таак переживаают, зачем причинять им лишнюю, бесполезную бооль? При дистрофии смерть наступает незаметно, легкоо, больной нее страдает.

— Це не звичайна хвора. Це — духовна особа. Вона мусить висповідатися, сестри повинні приготувати її до смерті.

— В чем ей исповедоваться? Это и так святая женщина! Она ведь могла остаться в монастыре, могла снять монашеское платье, могла... Её ведь посадили за то, что не хотела служиить службу за здоровье... Ну-у, вы понимаете кого, коллега.... — навіть у тюрмі Айна навчилася бути обачною і не говорити зайвого — за кожне «антирадянське» слово могли посадити у холодний карцер. — Она страдает за веру. Но вы, безусловно, праавыы, я должна их предупредить.

Звістка про близьку смерть матушки викликала зовсім не ту реакцію, на яку можна було сподіватися. Жодних сліз, нарікань чи розпачу — навпаки, умиротворення та заспокоєння, навіть удячність.

— Слава Тебе, Боже наш, что призываешь меня, грешную рабу твою, к себе...

Матушка відійшла справді тихо, наче відлетіла, у молитві, в урочистій тиші, яку порушували тільки тихі голоси сестер-черниць. її тіло, вихудле до останньої межі, вже зараз