Авантюра XL - Артем Чапай
в темряві.
остання вантажівка підібрала нас пізно ввечері.
ставало холодно, Сімон злився й хотів спати,
але не міг за таких умов.
а я скрутився собі калачиком
на запасній шині вантажівки —
й у вус не дув.
машина не дотягла до Сантьяґо
буквально кілометрів п’ять.
уже в передмісті щось у неї відвалилось,
і водій зупинився на ремонт.
Сімон мене будить.
— машина поламалась.
— і шо? ремонтують же.
— ну та. але скільки це часу забере? я спати хочу.
— то забий і спи.
я знову заплющив очі, так і не вилізши
з величезної шини, у якій уже затишно пригрівся.
— ти дуже вумний. мо́цний, да? а я так не можу спати! ходімо шукати місце під намет.
бурчу, але встаю.
прощаємось із водієм і йдемо до найближчого
вогника далеко в степу.
ну, про степ я загнув:
спати при дорозі ніде, бо скрізь болото,
одразу біля асфальту.
пищать жаби.
— а знаєш що? вони нам казали, що так просто розкладати намета не можна — то ми зробимо хід конем. підемо й до когось на подвір’я попросимося.
— ну давай.
ми зайшли до першої ж хати, попросилися на подвір’я
й навіть запропонували трохи заплатити за це.
жінка дивилася на нас якось налякано,
але запросила до хати й пішла радитись із чоловіком.
радилися вони довго. їм було шкода нас, але вони боялися.
— піду запитаю голову Комітету захисту революції.
— ого, — каже мені Сімон, — вони не можуть запросити когось на власне подвір’я без дозволу.
приїхав голова CDR, оцього самого
Comité de Defensa de la Revolución.
на радянському військовому «бобіку».
— нє, не можна. ідіть собі просто десь на площі розкладіть.
— та йоли-пали. ми вже заплутались. одні кажуть, що це дозволено, інші кажуть, що це заборонено.
— не знаю. пройдіть іще три кілометри, там, на площі, в поліції запитаєте, де можна переночувати.
Сімон уже реально злоститься.
— задовбали, я спати хочу.
— ну йдемо вже до тієї площі, ондо видно вдалині.
— та ну його к їбєні фені. а якщо й там не дозволять? давай он ліпше ондо туди.
у передмісті трасу освітлено ліхтарями,
тільки одна вуличка веде вбік —
і на ній жодного вогника.
а чо? темно — отже, безпечно. напевно.
ми зайшли в ту вуличку. дивна якась.
прекрасна широка дорога, і жодної хати.
пройшли з півкілометра вглиб,
спробували зайти в кущі ліворуч — а там одразу
паркан починається. з металевої сітки.
пройшли ще трохи і знайшли-таки місце,
де праворуч, хоч і теж паркан,
але він метрів за п’ять від асфальту.
зайшли між двох кущиків,
посвітили собі Сімоновим ліхтариком,
підім’яли високу траву,
розклали намет. повкидали рюкзаки,
заповзли всередину
й зачинили вхід на блискавку.
дістали спальники, позалазили в них
і полягали. спа-а-а-ати! нарешті.
— на добраніч.
Сімон вимкнув ліхтарика.
і тільки я заплющив очі — ф-ф-фух!
намет просвічує наскрізь потужним прожектором,
видно як удень.
я ривком сів у спальнику.
— ну всьо. тепер точно пиздець.
19
це була військова база.
як потім виявилося.
того й дорога до неї не освітлена.
ми світили ліхтарем і розкладалися,
не дійшовши якихось метрів сто до воріт.
я вийшов з намету,
мружачись і затуляючи очі рукою
від світла прожектора.
перше, що пам’ятаю, —
червоний мотоцикл і здоровенний мент біля нього,
а навколо — натовп невиразних тіней.
прожектор стояв на капоті ментівської «Лади».
позаду, як я помітив потім, —
два військових бобіки, «швидка допомога»
й навіть пожежна машина.
людей зібралося зо двадцять.
хтось говорить по рації, викликаючи підмогу.
піднімають з ліжка начальника військової бази.
ми:
— привіт, компаньєрос, а що сталося?
крижані погляди у відповідь:
«байямський вовк тобі компаньєро».
на капоті «Лади» перевіряють наші паспорти.
— пакуйтеся.
поки ми чекаємо на рішення, як із нами вчинять,
розповідаємо,
що ми такі мирні, чесні, так любимо Кубу
і взагалі хароші, шо триндець.
але щось нам не вірить ніхто,
крім військового лікаря.
— та ви не переживайте. усе буде добре. як це вас сюди занесло?
— та от, шукали місце поспокійніше.
— ну ви й здогадалися! під воротами військової бази.
— та ми просилися на подвір’ї якомусь, а нас голова CDR прогнав. ми вже й не знаємо, чи на Кубі взагалі можна в наметі спати.
— та звичайно, можна. ми самі постійно в походи ходимо. але ж не тут! ну нічого-нічого, я думаю, розберуться і вас відпустять.
ага. ніфіга не відпустили.
оскільки ми іноземці, викликали
машину міграційної служби.
кинули наші речі в багажник,
а нас попід білі руці — та й посадовили
на заднє сидіння. а мені ще ж цікаво так.
там двері зсередини не відчиняються.
ну, я розпитую офіцера.
веду, словом, свєтскую бєсєду.
а той не ведеться.
зате ми до Сантьяґо нарешті дісталися.
завели нас у якусь кімнату,
велику та гарно освітлену. сказали,
чекатимемо на начальника Мігри.
його вже розбудили. (друга ночі.)
— так: сюди ходити можна, туди не можна. шо не ясно?
— а де курити?
— з віконечка через ґрати.
приставили до нас тридцятилітню жінку
у військовій форменній спідниці,
в зеленій сорочці. з гарною фігурою.
ет, шота є таке в жінках із погонами:
воно ніби й жахає — але й збуджує.
— так, ти куди пішов? я сказала в той бік не йти.
сексуально. «госпожа».
скалю зуби їй у відповідь,
підкреслено по-розгільдяйськи.
на стінах світлиці висять фотографії Фіделя, Камільо та Че.
от ніколи не думав, що під світлим ликом Че Гевари
мене під вартою триматимуть.
а взагалі вони там хороші.
нагодували нас макаронами зі шпротами якимись,
із особистих запасів нічних чергових.
адже нечасто в Мігрі нічні гості,
навіть мавпятник якийсь недообладнаний.
— а де можна поспати, поки начальник приїде?
— ніде. чекайте.
а ми все одно спимо, нахаби едакі.
там ліжок не було, то ми на столи повкладалися.
будять нас.
— нє положено.
поз’їжджались якісь оперативники.
ми все намагаємося поспати, хоч поклавши руки на столи,
вони наче й дають нам заснути —
але через п’ять хвилин щоразу будять.
виснажують.
починають обшук.
спершу по одягу, потім по рюкзаках.
добре. відходять.
тільки заснули — приходять іще раз.
повторний обшук. цього разу ідеологічний:
гортають усі книжки, записники.
а у мене, а у мене є гребіночка зелена:
все ті ж брошурки Фіделя та коментар до «Капіталу».
— слу, вони, схоже, думають, що ми шпигуни?
— га-га-га! і то які професійні, нє? замаскуватися під бомжів і піти просто на військову базу.
— а чо, — каже Сімон. — з нас іще й непогана пара. один американець — головний ворог. а інший з колишнього Радянського Союзу, розуміється на соціалістичних реаліях.
жарти жартами, а стає не до жартів.
у Сімона переглядають усі фотографії на камері.
він іще мав портативний магнітофон. переслухали всі записи.
там була винятково вулична музика.
залізли в мій записник.
— ага… а це що таке?
а там — карта Куби, яку я вручну в Варадеро намалював. підозріло!
— та в нас не було зайвих грошей карту купувати, то ми саменькі.
— ич, які умільці.
дивляться в записник Сімона, а там початкові слова
мексиканської революційної пісні.
— «коли цей уряд упаде»… — тоді що?
— «стане на ноги пролетар»!!! компаньєро, це мексиканська соціалістична пісня!
тут із сусідньої кімнати вертається інший офіцер,
з усмішкою несе листівку, яку Сімон написав своїй коханій,
але ще не надіслав:
— а-а-а-а-а! інтеР-Р-Р-Ресанте![64] ти отут пишеш, що розчарувався в Кубі?
— ага. а ви подивіться, що з нами тепер відбувається. (до мене, англійською) суки, прочитали мого любовного листа…
нє, я канєшно збоченець, але
мене це все веселило. звісно, виснажений,
хочеться спати. але ж так цікаво.
ну коли ще з тобою таке станеться!
я
