Авантюра XL - Артем Чапай
— ні. ходімо разом.
— ти що, мені не довіряєш?
і вона намагається поцілувати мене в губи.
я відсторонююсь,
але ж я імбецил, я ж від жінки м’якну, як рідке гівно.
скільки б я ще ламався?
добре, що я був не сам.
— ну що ж, любі дами… якщо так — то й так. ходім, Антоне! дівчата, залишаємо вам ром. це подарунок. — Сімон саркастично вклоняється.
— куди вони йдуть? вони повернуться? — питає десятилітня молодша сестра.
— не думаю.
— Антоне. і ти що, збирався ще йти купувати їм щось? і що? так цілу ніч?
— ні. може ще раз…
— тюхтій.
— я так не можу. Сімоне, мені їх так шкода…
(ага. особливо коли одна з них сидить у мене на колінах.)
— вони знають, що роблять.
— їй, напевно, ще й шістнадцяти нема.
— пам’ятаєш того американця в Канкуні, з його «тимчасовою дівчиною», яка їсть і п’є з ним по ресторанах? це ж найогидніший вид проституції. так хоч платити гроші, а це ж узагалі. він бере бідну дівчину й думає: о, я їй накуплю купу всілякого лайна, а потім її трахну.
— ага. блін, ці дівчата. таж її сестра маленька взагалі. а вже як поводиться.
— ну та, вона вже вчиться, що чоловіки для того, щоб ними користуватись.
— але це ж так дешево. невже вони не розуміють, що тупо торгують власною красою? ходімо, я з ними поговорю.
— та ну нах. Антоне, нафіга їм твоє проповідування? воно щось змінить?
коли ми йшли додому, Сімон заговорив
із якимсь іншим гітаристом. поки вони щось наспівували,
я курив під стовпом, а поряд, при дорозі, стояла жінка років тридцяти.
вдавала, що слухає нас, і водночас подивлялася на машини,
які проїздили повз неї.
— а що ти тут робиш? — усміхнувся я.
— слухаю музику…
вона наче засоромилася мене. можливо,
я досі мав якийсь невинний вигляд?
Сімон потім переповів,
що вона коштує два долари.
мені стало шкода її. і стало гидко.
найгидкіше — за себе.
бо я відчув:
якби поряд не було Сімона, якого я соромився, —
я б на це пішов.
23
— а що там, коли ви вже нас відпустите на свободу?
прапорщик Петренко вже й сам почувається ніяково.
здається, ми йому подобаємося
дедалі більше.
він щоранку говорить нам про відповідь із Гавани,
на яку вони чекають.
— а на вашу думку, це чесно, що ви змушуєте нас витрачати гроші,
тому що ваш закон не дозволяє нам жити поза санкціонованим житлом?
— la ley es duro pero es la ley[65].
нарешті він обіцяє, що нам візьмуть квиток на завтрашній поїзд до Гавани.
(за наші гроші. поїзд один, вагони однакові,
але для іноземців квитки у двадцять п’ять разів дорожчі.)
автостопом вони нас не відпустять.
— ми посадимо вас у вагон і там вручимо паспорти.
у день відправлення виявляється, що паспорти не вручать. план змінено:
— з вами до Гавани поїде офіцер. він їде у власних справах. паспорти будуть у нього. він простежить, аби ви доїхали до столиці, і віддасть ваші документи в Гавані.
і нарешті, коли нас уже завезли в поліцейській машині на вокзал Сантьяґо,
прапорщик Петренко повідомляє про нову вказівку із центру.
— ось вам тимчасові документи. ви маєте з’явитися до міграційної поліції Гавани одразу після прибуття. ваші паспорти полетять туди літаком з рештою урядової пошти.
а ми вже вуха розвісили, що нас відпускають…
у поїзді я півдороги роздивлявся двох дівчаток-мулаток.
в інших країнах це були б топ-моделі.
а тут вони їдуть собі поруч із усіма,
у загальному вагоні.
проблема була в тому,
що в Сантьяґо ми вже подружилися з офіцерами,
а в Гавані знову нас зустріла чиста бюрократія.
ми зайшли досередини,
нас завели до клітки. буквально до клітки.
через віконечко ми намагались отримати паспорти
у дівчини в формі.
і що? у результаті нас лише знову допитали.
про все те саме.
і послали.
до вищого начальства.
— ми можемо вас відпустити, але мусимо впевнитись, що ви матимете де жити. ви не зазначили в протоколах адресу.
— і не зазначимо.
— без адреси проживання ми не можемо випустити вас.
— і що будемо робити?
— винаймайте готель. на весь час перебування.
— у нас більше нема грошей після Сантьяґо.
— тоді кажіть адресу вашого друга.
тут Сімон вибухає:
— та що це таке? я приїхав сюди як переконаний соціаліст! я хотів пересвідчитися, що маю рацію. а в результаті нас уже понад тиждень їбуть!
— пане, не вживайте при мені таких слів.
вступаю я:
— ви хочете жити за рахунок іноземців? то живіть! але не всі іноземці багаті. інтернаціоналісти ви, ага! чи як? соціалістична Куба — тільки для капіталістичних туристів? а якщо ти не маєш грошей — не приїжджай! та їбав я такий соціалізм!
вище начальство супить брови,
але вже нічого не каже. виходить.
Сімонові стає смішно:
— щойно він наказав мені не вживати слова «їбати» — і наступної ж миті ти вимовив саме його.
ми посиділи у своїй клітці з півгодини,
поки вище начальство повернулося
від іще вищого начальства.
— отже, так. кажіть адресу вашого друга.
— ні.
— тоді мусите винаймати готель.
— у нас нема грошей.
— тоді ми будемо вимушені вас протримати в камері.
я:
— та будь ласка.
начальство:
— оскільки ми заарештовуємо іноземців, ми мусимо повідомити ваші представництва: відповідно посольство України та секцію інтересів Сполучених Штатів.
я:
— та будь ласка. мені буде тільки приємно.
Сімон:
— ні, ні-ні. чекайте.
(якщо його уряд отримує офіційний доказ, що він на Кубі, —
Сімонові краще в Штати не вертатися.)
— тоді винаймайте готель.
— слухайте. у нас дійсно немає достатньо грошей на це.
— ну що ж. скільки точно у вас залишилося?
ми назвали суму, кількадесят баксів.
— гаразд. ми підшукаємо вам приватну санкціоновану квартиру на кілька днів. такий закон: ви не можете жити на Кубі, не зареєструвавши адреси.
— та в нас і є грошей на кілька днів.
— так. а потім ми дамо вам чарівний пєндєль.
— ?..
— на тій підставі, що ви не маєте достатньо грошей, аби перебувати на території нашої країни.
— ?..
— комендантська година — опівночі. у вас кубинські авіалінії? прекрасно. щойно ми поміняємо ваші квитки, ви летите звідси.
— а що з моїм днем народження? я ж можу вийти в місто? — Сімон.
— так. ідіть собі куди хочете. відвідайте вашого друга… — іронічно.
(треба сказати, Сімон про той свій день народження
ще за місяць усім трубив, а особливо мені щодня нагадував.
трохи вже затрахало.)
нас завезли до «знайденої» для нас квартири.
господарем виявився самотній чоловік років сорока,
схожий на бульдога.
я досі впевнений, що він із гебні.
тут ми покласти болт на комендантську годину не могли.
— як думаєш, вони за нами стежитимуть? — я.
(ага, навчання в академії СБУ нічого доброго мені не дало,
як показав допит. зате перетворило на параноїка.)
Сімон:
— та нафіга ми їм? вони вже роздуплили, що ми ніякі не шпигуни. просто небагаті іноземці, які вчинили адміністративне правопорушення.
— нє, ну а Рауль?
— та ну. не думаю.
ми таки пішли до Рауля.
я розповів про все, що сталося,
у тому числі на допиті,
але він чомусь не надав цьому жодної ваги.
може, я таки чогось не розумів.
наприклад, я досі не розумію,
чому їм було так важливо
отримати адресу саме від нас —
адже перебрати записну книжку
або й просто простежити за нами
було так легко.
і я досі не знаю, що могло б
