Авантюра XL - Артем Чапай
який приймає іноземця без дозволу.
ми намагалися розпитати маму Рауля.
— а ніхто не знає, що буде. річ не в тому. просто це заборонено.
— а де про це написано?
— а навіщо писати. просто всі про це знають.
ото й усе.
з Раулем, на щастя, нічого не сталося.
навіщо вони так допитувалися тієї адреси,
щоб потім забити на неї взагалі? містика.
24
а на Сімона чекало нове розчарування.
він цілий тиждень розповідав Мігрі, та й мені,
як хоче на свій день народження
потрапити на запланований концерт Сільвіо Родріґеса —
свого улюбленого співака.
і ми якимось дивом, попри всі походеньки,
таки повернулися до Гавани
саме на Сімонів день народження.
і нам навіть дали певну свободу.
бугага! а концерт скасували.
через штормове попередження.
поки ми їхали в поїзді,
ураган (забув його ім’я) налетів на Сантьяґо.
через кілька годин після нашого від’їзду.
тепер його боялись і в Гавані.
— ну шо за тваю мать, — приблизно так плакався Сімон.
а тут іще така штука.
мені той священний день народження
вже так у вухах свербів,
шо аж нудило.
Сімончик, одна дитинка в сім’ї,
а тут іще й кругла дата —
він очікував якогось не знати чого
і явно натякав, шо шматок не знати чого
і з мене полагаєцця. всесвітній день Сімона!
саме тому я забив по повній програмі.
нє, сказав: «ну, з днюхою» —
та й поїхав на цілий день у справах Рауля,
якому треба було з дечим допомогти[66].
на вечір повернулися до Рауля додому,
мене заковбасило, бо поруч знов
опинилася ця негритяночка, що мене перед тим
послала лісом. настрій уже ніякий.
а тут іще й куримо на балконі — бачу картину.
(це з приводу «закон суворий, але він закон»
та кришталевої непідкупності правоохоронців.)
їде іномарка — отже, машина, орендована туристом.
зупиняє її мент.
усередині сидять іноземець і кубинка.
мент витягає кубинку з машини —
а турист утікає!!!
а йому ж бо чого?
ну, нехай вона з тобою за гроші,
але ти знав, що вона ризикує,
хай яка вона не розпроститутка —
по-перше, на даний момент вона твоя жінка,
а по-друге, ви ж розділяєте відповідальність,
якщо вже це справді незаконно.
ну що цьому багатому туристові могло статися?
а він тупо засцяв.
далі краще. красива дівчина,
вона і проситься, і молиться,
і через п’ять хвилин починає плакати.
а я все дивлюся з балкона й думаю —
спуститися сваритися чи ні?
мені вже все пох, мене й так виганяють із країни,
але боюся навести ментів на хату Рауля…
вагаюся.
моя це справа чи не моя?
уже майже наважився піти вниз і втрутитися,
коли бачу — дівчина, плачучи, іде собі геть.
ну, думаю, — відпустив.
хоча чому тоді її документи досі
в нього в руках?
ага.
мент кличе свого юного колегу
замінити його на посту.
а сам, озираючись навсібіч,
чимчикує вслід за дівчиною
і зникає в темряві.
— ах ти ж, тваю мать! оце скотина!
— та не переживай, — каже Рауль. — нічого такого не буде. просто гроші забере в неї.
сподіваюся…
чомусь до самих проституток не відчуваю жодної зневаги,
а от до тих, хто заробляє на чужому тілі… ненавиджу.
ну і да. нагадую, це була історія щодо
суворості та непідкупності закону.
25
негритяночка вийшла на балкон і поцілувала мене в щоку.
а потім Рауля. і стала між нами.
друг, якого поважаєш,
і дівчина, яку ти хочеш, але яка хоче твого друга.
коли ще в Тулумі я думав про жінок —
намагався розібратись у причинах
своїх відверто патологічних ревнощів.
до біса психоаналітику, але надумав я тоді таке.
сам я за життя зрадив дівчині лише одного разу,
у глибокій юності, і потім почувався так херово,
що більше цього ніколи не робив —
тому варіант «судити по собі» тут не канає.
але, з іншого боку, від моєї першої дівчини й доти
практично завжди я дозволяв жінкам —
ба спокушував жінок — зраджувати інших із собою.
остання дівчина в Україні була з іншим,
коли почала зустрічатися зі мною.
дівчина в Новому Орлеані пішла до мене від іншого.
моя кохана в Техасі мала хлопця.
дівчина в Мехіко переспала зі мною
через три дні після того, як поїхав з міста її чувак.
у Розі був постійний хлопець у Ліверпулі.
а коли зраджують зі мною —
це те саме, як коли зраджують мені.
виникає враження, що всі всім зраджують.
а річ-бо в мені…
власне, я всіляко боровся з собою
і намагався дотримуватися
отого принципу: «якщо вона з іншим, то я нє».
але не виходило.
якщо вже тобі хтось подобається —
на все стає похую… бо ним і думаєш.
Рауль пішов усередину,
а негритяночка стала докоряти мені,
що я тут сиджу і губи копилю,
а в мого друга день народження.
що це егоїзм саме з мого боку,
а не з його.
ми таки повернулись і поспівали,
випили «Гавана клуб-клуб-клубу»,
і Сімон повідомив, що нашому господареві вже дзвонили:
завтра ми летимо з країни.
як мені шкода було розлучатись із Раулем…
а ми ж могли ще тиждень пробути в Гавані,
якби не Мігра.
банальні епізоди, банальні епізоди…
саме вони, коли озираєшся, виявляються найважливішими.
ми з Сімоном удвох верталися додому, під нагляд свого гебіста,
і я знайшов старого солом’яного бриля.
надів собі на голову:
— скажи, офігенний капелюх?
— мгм… (похмуро)
— шо таке?
— знаєш, я думав, ти мені його подаруєш. і ти мав би так учинити.
(я вже й забув, що в нього день народження.)
— Сімоне, а тобі не здається, що ти приписуєш даті забагато значення? — переходжу сходу в наступ.
— слухай. та ти взагалі нічого не зробив. я цілий день удома сам сидів — ти б хоч зайшов і фруктів якихось заніс.
— та бо я з Раулем ходив цілий день, і ти добре знаєш чому. блін, ти цього дня почуваєшся центром світу, правда?
— а тобі ніби не хочеться уваги у свій день народження?
— ти знаєш, Сімоне, якщо вже на те зайшло, я про свій день народження не тільки не згадую навмисне, а намагаюся ще й не відповідати на запитання про те, коли я народився, уже за кілька місяців до дати. і десь половину днів народження взагалі на самоті проводжу. ми просто різні люди.
— ага, ну і на день народження своєї дівчини ти теж забиваєш?
— ну… це інше.
— от бачиш. бо тобі важливо догодити людині… бо це впливає на стосунки. а тут тобі пофіг.
(ага, ми вже скидалися на стару невдоволену подружню пару. навіть сварки схожі.)
— знаєш що? мої дівчата не сурмили про свій день народження щодня цілий місяць перед тим! мене це вже давно дістало. хочеш капелюха? на!
— навіщо він мені тепер?
— може, викинути?
— нє, тримай собі.
у такому ж дусі ми й удома продовжували.
потім трохи помовчали.
а потім Сімон бере та й каже:
— але знаєш що? fuck it.
(здається, американці так не кажуть, бо Сімон спершу реготав з цього мого перекладу нашого слова «похуй», але потім і собі перебрав. йому пародіювання моєї англійської завжди настрій підвищувало.)
— так. fuck it.
— знаєш, Сімоне. ми оце часто сваримося. але я навіть зараз сидів і думав, шо все-таки ти класний пацан.
— дякую (у горлі сльози).
— то все хуйня, то все до сраки — тарас шевченко, гайдамаки.
— точно. може, ми просто надто багато часу разом, та й того.
— та я теж оце собі думав. у Штатах, у Мексиці ми якось більше окремо були. у кожного свої справи. дівчата в обох були. а тепер, блін, сім
