Авантюра XL - Артем Чапай

я бачив, як жінка, що сиділа біля Сімона,

стала затуляти носа й відвертатися.

боявся, щоб те саме не робилося позаду мене.

Сімон нахилився до мене, стримуючи сміх:

— блін, я там комусь в обличчя перджу.

— дуже смішно, блін.

— ну а шо я можу вдіяти?

— пазоріш мєня! слухай, та май совість. тут сот­ня людей. ще й душно.

нарешті машина рушила, і крізь дірки під тентом

хоч трохи задуло повітря.

хай гаряче, але й те висушує піт.

було настільки душно, що я мало не зомлів.

усі обмахуються газетками,

сидячи впритул одні до одних.

як же ми довго їхали! повільно,

бо круто вгору.

та ще й стаючи під кожним стовпом.

і на кожній стоянці знову нерухоме повітря.

Сімонові, бачу, вже теж не до сміху.

коли ми нарешті зійшли,

він повалився, зелений, на свій рюкзак

просто в куряву, під дерево.

я пішов купатися в річку.

коли повернувся, Сімон

і досі лежав у тій самій позі.

я сходив по крамничках, купив рефреско

(«освіжаючий напій» — тут був сік манго + апельсин),

котлет у тісті, поїв сам, нагодував брата

і кажу:

— так, ходімо.

і тут Сімон як вибухне! звідки й сили взялися.

— заїбав, чого ти мене постійно підганяєш?!

а я теж:

— та бо тобі це потрібно! ти подивися на себе. розкис!

— так, ти сильніший за мене, міцніший, витриваліший. але знаєш що? у тебе є одна велика вада: ти нетерпимий до слабкостей інших.

я попускаюся:

— Сімончику. мені здається, тебе треба часом спонукати. ти ж інакше хнюпишся. дивися, ти лежиш, конаєш, і я відчуваю, що мушу про тебе подбати. пішов і купив тобі їстоньки. ти хоч і старший за мене, але я часом почуваюся, ніби ти мій молодший брат.

Сімон, холодно примружуючи очі:

— знаєш, я завжди ненавидів, коли до мене ставляться по-батьківськи.

— але ти до цього спонукаєш…

— …я тікав від цього завжди! я сварився з татом! потім бунтував у школі! поїхав світ за очі — щоб тепер ти до мене ставився так само?!

— ну добре, вибач. вибач. але ж не будемо ми справді лежати тут. нудно буде. давай уже дійдемо.

він мені так і не пробачив.

нам залишалося сім кілометрів пішки

до входу в заповідник. дорога йшла вгору,

під сонцем. але не знаю як Сімон,

а я вже почувався сильнішим

на свіжому повітрі.

попереду їхав селянин на мулі.

ми бачили, як він переганяє тваринку

від однієї плями тіні на дорозі до іншої,

зупиняючи бідолашного мулика

під кожним деревом на кілька хвилин.

і ми стали робити те саме з самими собою.

підривались і швидко йшли через палюче сонце,

потім відхекувались у тіні через півкілометра.

ги, я при цьому ще й курив. ото дурне.

старенький селянин зрубав десь дерево

й зараз волік його за собою на мотузці.

ми підпряглися й допомогли йому.

як не дивно, іти в позі бурлака на Волзі

виявилось і приємніше, і легше, ніж просто з рюкзаком.

може, від усвідомлення, що приносиш у цьому світі

хоч якусь користь. хоч у цей момент.

удома в селянина напилися холодної криничної води,

дядько запросив нас дорогою назад зайти в гості.

ми нарешті дійшли до місця призначення.

і обламалися.

— вхід для кубинців десять песо, а для іноземців двадцять доларів.

— щ-що? слухай, компаньєро, ми сюди через цілу Кубу їхали!

не вражає. Сьєрра-Маестра — одне з найбільш туристичних місць.

і так ми охоронця, і сяк. і сварились, і просились, і навіть хабара пропонували.

— а давай ти вдаси, ніби нас не помітив, а якщо нас побачать, ми скажемо, що в обхід залізли.

— ні.

— ну добре. а по-твоєму, от як тобі особисто здається, така різниця в ціні — це справедливо?

— порядок довжен буть.

— ну а суто по-людськи. це справедливо?

— ах так! ну якщо вже ви мене питаєте! так! я вважаю, що це справедливо. уряд дає мені все. але йому треба брати звідкись гроші. торгувати ми можемо дуже обмежено, через економічну війну з боку Штатів. і туризм — одна з основних статей прибутку для кубинського уряду.

— м-да… котлету в тісті будеш?

— ні.

що робити? пустити вони нас так і не пустили,

зате безкоштовно дозволили переночувати в себе,

покупатися в душі.

якщо раніше Сімон був запеклим кубофілом,

то тут уже я захищав кубинські правила, а він нападав на них.

— Сімоне, ну намагайся дивитися не зі с­воє­ї

позиції, а відсторонено. він же має рацію.

ну загалом.

— але ж ми не такі! ми не такі, як інші туристи! ми ж не приїхали з купою бабла й витрачати бабло. я їхав сюди подивитися на те, у що вірив, а мене зустрічають отак.

— ну, нема окремих правил для нас. ти так подивися: для кубинців усе дешево, але чому? бо в них і зарплати маленькі. вони своєю дешевою працею цю дешевизну і створюють. а ми з тобою на цю країну не працювали, щоб користуватися їхніми благами. і так он їмо мало не безкоштовно. їжу для кубинців, а не для іноземців. ще одну котлету в тісті?

18

знову трабли з ментами,

чи то пак, із системою як такою.

з вершини гори ми побачили озеро чарівної краси

й намилились іти туди.

провели день у селянина, якому раніше допомогли

тягнути дерево.

— то як вам живеться за Кастро?

— та… добре живеться.

— а за Батісти як було?

селянин (обережно):

— та… теж добре.

більше ми нічого від нього не добилися.

спустилися до села, у якому напередодні вмирав Сімон.

стали розпитувати, що то за озеро та як до нього дійти.

— а зачекайте-но, я зараз голову приведу.

прийшов голова. з міліціонером.

— а вам туди навіщо?

— ну що значить навіщо? подивитися хочемо. поплавати.

— там заборонено плавати. то водосховище.

— добре, не будемо плавати. просто посидимо день біля води, відпочинемо від постійної дороги.

— а у вас дозвіл є?

— дозвіл на що?

— на екотуризм.

— ну ми ж не займаємося спеціально екотуризмом. просто мандруємо, куди захочемо.

— так не можна. туризм має бути контрольований.

— ?..

— зачекайте-но тут. зараз буду в Байямо дзвонити.

— (ого. засада.)

мент залишається нас охороняти. голова вертається через півгодини.

— сказали вранці посадити вас на автобус і спустити в місто.

— а якщо ми не захочемо?

— ну що значить не захочете, дорогенькі?

— (зітхаємо) гаразд. ми тут намета розкладемо.

— навіщо ж намета, дорогенькі? у нас тут, звісно, тихо, спокійно — але від гріха подалі. я вам ключ від клубу народної самодіяльності дам.

— …

— ось. дивіться, тут у нас на вихідних танці. але зараз нікого немає. ось тут можете поспати. вам ковдри принести?

— ні, спасибі. маємо спальники.

— то й чудово. якщо що, дядя міліціонер ось тут, у сусідній хаті (sic!). вранці йому повернете ключ.

сидимо на порозі клубу. темніє. куримо.

— ти ба! дбають про нас, щоб усе добре було.

— ага. ввічливі такі. м’який контроль. м’який. але не можуть допустити, щоб швендяли тут усілякі, куди захочуть.

уранці нас не турбували. ми встали коли захотіли,

віддали ключа дяді міліціонеру,

ввічливо попрощалися,

дядя міліціонер усміхнувся нам,

навіть з кімнати не вийшов.

писав щось, схиливши голову над столом.

ніхто нас не супроводжував. а навіщо?

село невеличке, ми й так помітні,

як чиряк на носі.

спокійно поснідали,

не поспішаючи пішли на зупинку,

з годинку почекали на вантажівку-автобус

і спустились у Байямо.

тихо й мирно.

залишалося провідати тільки Сантьяґо-де-Куба.

ми кілька разів пересідали з машини на машину —

деколи через «жовтих», а деколи й самі.

гм, чомусь останнім часом

уся основна дія