Авантюра XL - Артем Чапай

я йду й наспівую «команданте Че Гевару»,

настрій світлий.

і через кілька хвилин зупиняються три КамАЗи.

три!

усі ці «правила» автостопа, які намагаються описати

всілякі Кротови, — маячня.

нема жодного правила!

можна їздити вночі в чорному одязі.

головне — бути позитивно налаштованим.

і все.

так я думаю, поки біжу до КамАЗів.

виявилося, їх змусив зупинитись інший автостопник.

молодий юнак, років сімнадцяти:

— я з Молодої Гвардії. соціальні працівники. бачиш жовту футболку? водії зобов’язані для нас зупинятися. ми — надія Фіделя.

— а що ти робиш?

— от нині працюю волонтером на нафтопереробному заводі. дивлюся, щоб там нічого не крали.

я заліз до кузова одного з КамАЗів. воно наче й тепло,

але, коли їдеш уночі, все-таки продуває.

то я сів спиною до кабіни,

сракою до вихлопної труби. вона така тепленька…

курив і співав. приємно.

вони їхали аж до Лас-Тунас, а сам соціальний працівник —

до Сьєґо-де-Авіла. запросив мене

до себе в гості.

і те, й інше значно далі за Санта-Клару,

я вже спокушався поїхати з ними,

але мої вагання вчасно урвалися

під тиском обставин.

— поламалися.

одна з трьох вантажівок накрилася мідним тазом.

вони мусили чекати ранку під Санта-Кларою.

ми розмовляли з соціальним працівником.

заідеологізований, але кришталево чесний.

я дуже хотів подарувати йому улюблений светр,

у мене вже виникала потреба

дарувати найдорожчі для мене речі. потлач — наше всьо.

я просто побоявся, що хлопець хибно це сприйме.

ніби хабар-віддяку, шолі. надто вже він правильний.

ми поїли котлет із тістом у придорожній забігайлівці.

він говорив зі мною й паралельно

намагався впіймати іншу машину, трусячи своєю футболкою.

щось ніхто із зобов’язаних зупинятися не зупинявся.

уже перед світанком я поліз до кузова спати,

а розбудив мене водій у Санта-Кларі.

— а де цей, соціальний працівник?

— уночі впіймав машину й поїхав додому.

ги, на той час завдяки розповіді соцпрацівника

я вже знав, де в Санта-Кларі Сімон з’явиться точно.

Seguiremos adelante

Como junto a tí seguimos

Y con Cuba te decimos:

¡Hasta Siempre, Comandante![56]

я зайшов на автовокзал, переповнений

старенькими американськими автобусами

та радянськими ЗІЛами з написами російською «Люди».

це теж автобуси.

наївся досхочу котлет у тісті

в їдальні за столиком із залізними ніжками,

укритому замацаною порізаною клейонкою.

аж защемило в горлі від ностальгії

за іншою епохою, у якій я народився й виріс.

прийшов до мавзолею.

зачекав, поки той відчиниться.

Сімона ще не було. я зайшов усередину.

гордо написав у книзі відвідувачів «Україна».

не якісь там буржуазні ФееРеНи!

коли сказав на вході, що «ера Уньйо́н Совьє́тіка»[57],

мене хіба що не обійняли.

надивився на оригінали вже знайомих із репродукцій фото,

на знаменитий берет, який тепер світиться

на стількох футболках людей, яким

до самих ідей Че пофіг,

на старосвітський балончик, яким Ернесто

допомагав собі проти астми.

а в іншому боці — мавзолей: усі, хто були в Болівії.

здається, загинули всі.

знову ж:

хто ж така ця красуня Tania з Німеччини[58]?

я вийшов з темного музею надвір і довго мружився,

звикаючи до яскравого світла.

розговорився на площі з дружнім ментом,

той заходився по рації вишукувати Сімона.

— а який він?

— ну на мене схожий. з рюкзаком, обірваний.

— так і перекажемо… привіт. розшукуємо чоловіка. іноземець. молодий. у камуфляжних штанах. із великим рюкзаком… ні, нема такого, — до мене.

і тут бачу: ходить навколо пам’ятника, фотографує.

ги!

ну не міг він сюди не прийти!

16

коли ми з Сімоном залізли до кузова вантажівки,

яка їхала на Байямо,

там уже сиділи близько тридцяти кубинців.

а в куточку сиділа

гарненька шістнадцятилітня мулатка.

я вмостився поруч.

у тєснотє, да нє в обідє.

їхати нам усім довго й далеко.

поступово люди знайомляться

і, як завжди в таких випадках,

дуже швидко зближуються.

їхати під вітром холодно навіть за теплої погоди.

я встаю й починаю знімати футболку й одягати светра

на вітрі. светр лопоче і не хоче надягатися,

теліпається над головою.

усі кубинці регочуть з мене,

особливо коли штани сповзають

і оголюється половина сраки.

а я щасливий. ми починаємо співати пісень

усім кузовом,

Сімон ховається від вітру за кабіною й дістає гітару,

я відбиваю ритм на куплених у Гавані бонго.

дівчинка заговорює до мене,

ми, щоб не заважав вітер, нахиляємося

лобами одне до одного, наше волосся

змішується —

її, кучеряве чорне, і моє, пряме і світле.

вона дістає й показує свої фотографії.

я відчуваю її тепло, вона кладе мені голову на плече.

— ти знаєш, чого тепер бракує?

— ні. чого?

— щоб ти подарував мені свою фотокартку.

порпаюсь у документах,

знаходжу стару фотку паспортного розміру,

прибережену для подачі на візу.

починається сліпий дощ.

Сімон розгортає тент, яким ми вкриваємось,

усі зсуваємося докупи —

тента вистачає лише на половину кузова,

тому люди сідають тісним гуртом,

щоб усі помістилися,

і ми всі тримаємо руками краї тенту,

нахиляючи голови, щоб не торкатися мокрої тканини.

ми з мулаткою-підлітком опиняємося ще

ближче,

притискаємось одне до одного.

дощ поступово стихає.

люди один по одному

відпускають тент, виходять з-під нього,

знову розсідаються вільніше й починають співати,

і в якийсь момент ми помічаємо,

що під тентом залишилися тільки я і дівчинка.

їй трохи холодно, я знімаю светр і віддаю їй,

вона вдягає мій светр,

я обіймаю її обома руками, щоб зігріти,

вона знову кладе голову мені на плече,

я притискаюся щокою до її щоки.

вона така ніжна, така наївна,

я не хочу її образити.

хочеться поцілувати,

але ж вона така юна,

вона сприйме це ще ближче до серця, ніж я,

а я ж тут так ненадовго,

я просто сиджу, щока до її щоки,

обійнявши її,

та насолоджуюся теплом, яке йде від її тіла.

старші кубинці посміюються з нас.

— дивися, вже.

— що, так швидко?

— а що? молодь. у них усе так, швидко.

— та тепер життя таке.

ми їдемо вдвох, відокремлені від усіх,

їдемо довго, тільки ми, і мені здається,

що сидимо ось так уже місяцями.

давно стемніло, давно потеплішало,

давно нема ніякого дощу —

а ми не виходимо з-під тенту,

просто сидимо поруч,

обіймаємося…

їй треба було виходити в Лас-Тунасі,

на кілька годин раніше, ніж нам із Сімоном,

і я пропоную провести її додому.

злізти з нею,

щоб їй не йти ввечері самій,

провести її,

а наступного дня наздогнати Сімона.

здається, я вкотре дуже схильний

порушити урочисту обіцянку,

що між Сімоном і мною не стане жодна жінка

і жодна дорога.

— я тебе проведу.

— куди?

— додому.

— навіщо?

— бо хочу.

— ні, не треба.

вона швидко сходить, махає мені рукою.

Сімон:

— а светр?

— я їй подарував.

— у тебе ж нічого теплого не залишається.

— ну то й що.

— він їй не потрібен, вона з батьками живе.

— потрібен, не потрібен! я просто хотів щось подарувати.

він не розуміє.

а я і так раніше вже збирався цей светр подарувати

соціальному працівникові.

подарувати щось людині, яка тобі подобається, —

куди приємніше, ніж володіти.

і найприємніше дарувати те, що найбільше любиш сам,

найулюбленіший предмет,

до якого ти прив’язуєшся, —

тоді ти краще відчуваєш,

що прив’язався до людини.

може, це спосіб зберегти її в серці?

(з пізнішого щоденника)