Авантюра XL - Артем Чапай
Сімон дуже хоче спати. вісімдесятилітній дядько
запрошує нас переночувати в нього. я ж не довіряю.
— тобі Мануеля мало, Сімоне?
— нічого не знаю, я спати хочу. той був ґуса́но, а цей революціонер, колишній ґерільєро, партизан.
— ну йди. а я тут посиджу, почитаю з кавою й цигарками.
— що, цілу ніч?
— так. настрій є. чом би й ні?
Сімон іде з дядьком, але незабаром повертається.
— та ну. він так повільно йшов, іще й п’яний. мені набридло. ми за п’ятнадцять хвилин і трьохсот метрів не пройшли, а він іде й сам до себе говорить під ніс. але я таки спати хочу.
— ну, ідімо місце під намета пошукаємо. я подивлюся, де це. повернуся, почитаю і вранці тебе розбуджу на «автобус».
ми блукали довколишніми вулицями,
нарешті в кущах під п’ятиповерхівкою розклали намета,
Сімон залишився, а я пішов назад,
до рідного вже кафе.
купив кубинського йогурту, котлет у тісті,
гарно повечеряв, п’ю каву з «креолом» —
гля: тиць-тидиць, ведуть Сімона. менти.
— бляха, Антоне. скажи їм, що ми таки разом.
мент давай розпитувати, хто ми такі та що робимо.
ось, кажу, мандруємо автостопом.
друг спати пішов, а я читаю, щоб
не проспати транспорт на п’яту ранку.
він дивиться, що я читаю.
Фідель Кастро. промова в ООН.
— вирішив скористатися нагодою, ніч довга, розширюю словниковий запас.
— а ви звідки іспанську знаєте?
— та вчу оце три місяці.
— ага, три місяці. «скористатися нагодою», «розширювати запас».
ги, його недовіра мені полестила.
— слухайте, — каже мент, — так спати не можна. і, до речі, мене дуже непокоїть, який вигляд ви обоє маєте.
я дивлюся на Сімона в його фірмовій брудній футболці
з одним рукавом і фото Фіделя та Малкольма Ікса.
— а що, в наметі спати заборонено?
— ну чому відразу заборонено?! але ж не в громадському місці.
ми розписуємось у протоколі,
що нам винесено попередження:
«не можна спати in vía pública»[61].
— ви десь хочете поспати? зараз я поговорю ондо зі сторожем.
сторож якогось гаража
сприйняв розмову з поліцією
як доручення.
Сімон сидить біля мене, той підходить до нас:
— так, ану пішли!
— дякую, ми зараз підійдемо.
— ні, треба вже. мені сказали за вами приглянути.
— чекайте. це ж він казав, що ми можемо прийти, а не мусимо.
довколишні вступаються за нас.
— що за дурниці, вони ж вільні люди!
— а мені сказали!..
треба зазначити одну річ. попри все,
дядя міліціонер був дуже ввічливий,
виніс попередження, подбав про нас
(хай його неправильно зрозуміли)
і відпустив.
я залишився-таки читати,
Сімон пішов-таки спати до сторожа,
а на ранок він розповів, як його затримували.
— ну, я з півгодини там пробув, коли хтось мене помітив. підійшов, залазить у намет, світить ліхтариком в очі: ви хто такий? я розповів. кажу: ну, я тут посплю і завтра їду. той: заборонено! став кричати, з вікон визирають люди, сходяться вниз, навколо мене вже купа народу, усі галасують, хтось уже біжить додому викликати поліцію. ті приїхали, я розповів нашу історію, сказав, що ти на автостанції чекаєш і щоб прийшли перевірили, якщо не вірять. збираю намет, стараюся пошвидше, а воно не так просто, бо ручки-то трусяться, а наді мною вже тридцятеро людей стоять, ліхтарями сліплять. добре, хоч подрочити вчасно встиг. тільки ж кінчив! слава тобі господи, що той, перший, мужик у процесі мене не застукав!
17
уранці виявилося, що маршрутки-вантажівки не буде.
— а що сталося?
— поламалася, нічого в той бік не буде, — тоном «як ви мені всі набридли» каже касирка.
та й шо. мусили теліпатися через усе місто,
годині о дев’ятій вийшли на трасу,
і жіночка із «жовтих»
(нагадую, це працівник Мінтрансу, який офіційно
організовує автостоп, садить людей на попутки)
упіймала для нас машину до наступного «жовтого» —
наступної офіційної автостопівської зупинки.
там ми просто пішли трасою, щоб не стояти в черзі.
— е-е-е, так вам ніхто не стане! — услід.
— розберемося.
звичайно, стали. дядько на бетономішалці.
теж колишній партизан.
на нього сіла оса,
Сімон намагається зігнати,
а дядько так флегматично:
— краще не треба. сама полетить. бо якщо вона мене вкусить, я помру.
— га?
— у мене цукровий діабет. оса це відчуває, вона мене не вкусить.
а сам такий спокійний:
— у мене кров солодка. сльози солодкі. піт солодкий. колись кажу своїй дівчині: ану, пробуй сперму. та соромиться. а я кажу: пробуй! та спробувала: ай, papito[62]! солодка!
оса й дійсно полетіла собі.
ми сиділи на узбіччі біля якогось села в горах,
чекаючи на транспорт далі вгору.
— мені так подобається опускатися до стану бомжа, — радо казав Сімон. — ги, бачу тобі теж. здається, ти ще більше опустився.
— і радий тому.
— пам’ятаю, як я вперше побачив тебе в Бостоні, — примружився Сімон. — причесаний, у припасованому новому одязі, у гарному светрі під горло. весь такий домашній… ні, я, звичайно, не робив одразу висновків про тебе, але розповідаю, який це мало вигляд. і подивися на себе зараз.
— а сам? мене ця твоя однорука футболка щоразу пре.
— а ти? у штанах протерті дірки на обох сідницях.
— цікаво спробувати, як воно. бути на дні. ну, майже на дні.
— треба отак їздити. щоб і дійсність бачити не ту, яку тобі хочуть показати з вікон готелів, а ту, яку ти спроможешся побачити сам. треба, щоб світ заповнили ваґабундос із рюкзаками, які відмовляються підкорятися загальній вимозі споживання продукції, відмовляються бачити дійсність через екран телевізора, живуть самі, слухають і дивляться самі, не витрачають час на те, щоб тільки накупити всього цього барахла, яке їм насправді ні до чого. треба, щоб люди зрозуміли, що мрії можна здійснювати. щоб зрозуміли: на те, аби, наприклад, мандрувати, не потрібно аж так багато грошей. бажання, підрив і трохи допомоги оточення. адже й ти теж не раз і не два допомагаєш іншим. добро — естафета, яку люди мають передавати одне одному. переді мною постає грандіозне бачення рюкзачної революції, тисячі й навіть мільйони молодих людей усіх національностей мандрують світом із рюкзаками за спиною, вони заходять у гори, роблять дивні вчинки, добрі до інших і підтримують відчуття вічної свободи в кожного, хто хоче їх почути. вони не показують себе, а вчаться в інших, вони не просять, але вдячні, коли отримують, і радо віддають себе тому, у що вірять.
— десь я це вже чув[63].
— ми також на дорозі, нє?
— ти знаєш, я вже думав: за географією ми давно переплюнули Керуака.
— яка різниця? більше, менше? не треба мірятися піськами. важливий сам стан мандрів.
— але заради чого все це?
— ти справді ставиш собі це запитання?
— ставлю його тобі.
— особисто я вчуся. вчуся передусім. я хочу зрозуміти.
чого нам не розповідають? як можливо те, що замовчується?
як можливо те, що ми вже бачили?
і ще побачимо, я певен.
як це змінити?
я вчуся,
щоб віднайти для себе,
лише для себе —
бо я не хочу вчити, наставляти, —
щоб віднайти для себе правду
та шлях або шляхи
боротися та працювати.
— ходімо, вічний революцьйонер. вантажівка прийшла. блін, ти б помився при нагоді, бо вже дух від тіла пре.
радянський військовий ЗІЛ уже був майже повний,
а на «зупинці» — домовленому місці
на узбіччі —
стояли поряд із нами ще кількадесят кубинців у святковому вбранні
(ну, а ми лежали в лахмітті, на рюкзаках. ми давно звикли лежати в куряві).
вишикувалася черга, і водій запускав по одному.
ми були останніми й уже ледь утиснулися —
звичайно, стоячи.
рюкзаки наші
