Авантюра XL - Артем Чапай
офіцерам це не подобалося.
Сімон якось більше нервувався.
хоча потім саме він виявиться сильнішим.
четверта ранку. нам знову дали спокій.
ми знову поклали голови на столи. тільки заснули…
новий шкандаль!
— а-а-а! це чия хустина?
показують замацану, пропотілу червону бандану Сімона.
Сімон:
— моя.
— чому ви її залишили біля військової бази?
— га?
— навіщо ви її залишили там?
— хіба залишив? та загубив я її! ми збиралися в темпі вальсу під вашими прожекторами!
— ходім у кабінєт.
Сімон вертається через півгодини виснажений.
— ти знаєш, вони ідіоти. вони справді думають, що ми шпигуни.
— так а про що запитували так довго?
— та кабздець. протокола складали. уявляєш, на чотири сторінки! чи я усвідомлював, що залишив хустину на траві? — ні, не усвідомлював. — чи я намагався подати цим якийсь знак? прикинь, ми ж оце поїхали, а вони ще після нас усе там обшукали.
— слухай, мені тупо ржачно!
— ага. це називається істерика.
п’ята ранку. світає. ми так і не поспали.
пройшов шумок: приїхав «начальник».
не пам’ятаю як, але ми здогадалися,
що нас будуть окремо допитувати після цього,
по одному.
— ну шо, — кажу, — давай, щоб не було розбіжностей, просто всю правду говорити.
— ну так.
— ага. крім Рауля. щоб не підставити його, бо хто його знає, чи мав він право нас у себе селити, чи ні. блін, от тільки що казати, де ми в Гавані жили?
— скажемо, що на Малеконі. на набережній.
— Сімоне, та на Малеконі скрізь менти. де ми могли там спати? не повірять.
— пох.
я скептично кривлюсь, але не можу вигадати нічого кращого… намагаюсь, але тут приходить офіцер.
і Сімона першого забирають на допит.
Сімон виходить. мовчки киває мені головою: іди, твоя черга.
20
зажеврів ранок.
у кінці довгого вузького кабінету
за столом сидить «начальник»
і пише щось під настільною металевою лампою.
— проходьте. сідайте.
масивний чоловік років сорока,
дуже гладко виголений,
зі стриженою під одиничку головою,
в напрасованій світло-зеленій формі.
полковник.
— ви розмовляєте іспанською?
— так.
— а звідки?
— я вчуся.
— гаразд. ім’я та прізвище?
— Антон Чап’як.
— національність?
— українець.
— коли ви в’їхали на Кубу?
— м-м-м… два з половиною тижні тому. здається, 10 серпня.
— зрозуміло. 10 серпня 2006 року. мета візиту?
— туризм.
— що ви робили біля військової бази в Сантьяґо?
— ми хотіли спати, нам здалося, що там це можна. ми не знали, що там військова база.
— мгм… ваш приятель казав, що вас раніше вже затримували?
— так, у Байямо. виписали попередження, ми розписалися. нам сказали, що подорожувати з наметом можна, але не можна його розкладати в публічному місці. от ми й намагалися заховатись.
і так далі.
нарешті він доходить до того, чого я найбільше боявся.
— де ви жили в Гавані?
і лагідно так, лагідно дивиться мені в вічі.
а його очі світло-блакитні, таке враження, що майже білі.
я розумію, що він не вірить нашій версії.
довго мовчу. він невідривно дивиться на мене.
і я випалюю:
— насправді, ми жили в одного друга.
очі полковника засвітилися щастям.
— адреса? — спокійно всміхається він.
— я вам не скажу.
— чому? — таке враження, що він мало не додав «милий».
— бо я не знаю, чи це дозволено, чи ні.
— ну звичайно, дозволено.
— не знаю! я вже не знаю, кому вірити! нам щоразу кажуть протилежні речі! — я панікую. — я не знаю, чи не виникне в нього якихось проблем.
— що ви, які проблеми!
— ні, не скажу. людина прихистила нас зі своєї доброти.
— так, так. який його інтерес?
— який «інтерес»! просто є ще добрі люди! — я відверто йду в захист.
полковник лагідно дивиться на мене.
— зрозуміло. підпишіться, будь ласка.
допит завершено.
його проводили лише заради цього запитання.
у протоколі написано:
«каже, що в Гавані жив у друга. назвати ім’я й адресу відмовляється».
підписую.
полковник виходить услід за мною.
киває одному з офіцерів.
той підходить до нього,
потім мовчки бере мій записник
і при мені береться переписувати всі адреси, одну за одною.
полковник забирає Сімона в кабінет.
той виходить через півгодини і не дивиться на мене.
«начальника» ми після того жодного разу не бачили.
відтоді й до депортації через тиждень це стало
грою Мігри з нами — як у Сантьяґо, так
і в Гавані.
нас обіцяли відпустити за цю адресу.
папірець я, як це не смішно звучить тепер, з’їв,
щоб іще й гаванська Мігра не попереписувала адреси.
щойно я вийшов, нас обшукали ще раз —
тепер уже перевіряли не фотоапарат і магнітофон Сімона,
а наші записні книжки.
у моїй було близько десятка адрес кубинців —
випадкових супутників.
дехто за Фіделя, дехто — проти.
серед них і адреса нашого гаванського друга.
* * *
через два дні нас уперше випустили надвір —
без паспортів, але й без охоронця з пістолетом.
мабуть, зрозуміли, що ми, скоріш за все,
бомжі, а не шпигуни.
у місті Сімон нарешті заговорив про це.
— ти поставив на карту Рауля! через тебе поліція точно знає, що я збрехав. як тепер я можу тобі довіряти? що це було? зрада! ти ж мені вічно показував, який ти сильний, який ти витривалий, що ти можеш те, чого я не можу. що я поводжуся як дитина, що ти ставишся до мене як до молодшого брата… а в результаті хто здався? чи що це, оце твоє кантівське «не брехати, навіть якщо поліція прийшла по друга»? так? етичне переконання?
— ні. слабкість. — я схилив голову.
начебто офіційних доказів,
яка саме адреса і що ми там жили,
у поліції нема.
але, можливо, на Кубі офіційні докази й не потрібні?
і начебто нічого з нашим другом не сталося —
мене з Сімоном депортували, та й по всьому.
сподіваюсь, нічого й не станеться.
але одне я зрозумів. хай як це сумно і всупереч тому, у що я вірив з підліткового віку, — часом треба бути готовим (і вміти) збрехати, а не просто відмовитися говорити.
імовірно, з владою ще колись доведеться зіткнутися.
(з коментарів в інтернеті)
giggster
«етичне переконання?
— ні. слабкість. — я схилив голову».
Хіба не переконання? Правду, тільки правду, хай би якою шкідливою для інших вона була!
cytrusova
Great, Чапаю. На висоті.
taurus_li
Врать — это нормально, тем более в такой ситуации.
Артем Чапай
Тут это было бы не то что нормально, но моральнее.
giggster
Ого! Яких
