Делілло Дон. Зеро К - Дон Делілло
Я залишив його і повз клумби виблукав тепер на брудну стежку, проштовхуючись крізь брамну частину садової стіни до глибших стійок роблених дерев. Потім щось мене остаточно спинило, постать, яка стояла в мізерному світлі, майже невіддільна від дерев, обличчя і тіло випалено-брунатне, руки схрещені на грудях, кулаки стиснуті, і навіть коли я зрозумів, що витріщаюся на манекен, я лишився на місці, закорінений, як і сама постать.
Вона мене налякала, річ без властивостей, гола, безстатева, більше не в муляжному одязі боввана, а вартовий у позі заборони. Цей різнився від манекена, якого я бачив у порожньому коридорі. У цій зустрічі було напруження, і, сторожко йдучи далі, я побачив кілька інших, напівсхованих у деревах. Я не так дивився на них, як пильнував, нервово їх оглядаючи. Їхня нерухомість видавалася вольовою. Вони стояли, схрестивши руки, струнко або витягнувши руки вперед, один з них безрукий, один безголовий, дужі ошелешені об'єкти, приналежні тутешньому, пофарбовані в темні акварелі.
На галявинці була будова, що випиналася вгору під нахилом до рівня землі, дахоподібний виступ над входом. Я зійшов на вісім чи дев'ять кроків до склепінчастої внутрішньої частини, склеп, тьмяно освітлений, вогкий, увесь потрісканий сірий камінь із заглибленнями у стіні, де були поміщені тіла, напівтіла, манекени як законсервовані трупи, від голови до попереку в ношеному вбранні з каптурами, кожен у своїй ніші.
Я стояв там і намагався вмістити те, що бачу. Я шукав слово. Я бажав якогось слова, не склеп чи грот, а тим часом усе, що я міг робити,— це вдивлятися і намагатися накопичити деталі. Ці манекени мали риси, усі зношені, роз'їдені, очі, носи, рот, у кожного занапащене обличчя, попелясто-сіре, і скарлючені руки, майже непошкоджені. Тут було десь двадцять таких постатей і кілька мали всі частини тіла, стоячи у старих розлізлих халатах, схиливши голови. Я йшов, тіла обабіч мене, і вид був гнітючий, і саме місце, і саме слово — слово було катакомба.
Ці постаті, ці пустельні святі, муміфіковані, висхлі у своїх підземних поховальних камерах, клаустрофобна сила місцини, слабкий сморід гнилизни. На мить мені перехопило дух. Чи можу я уникнути того, щоб не розтлумачити ці постаті як спадкову версію випростаних ЧОЛОВІКІВ І жінок у їхніх кріонічних капсулах, фактично людей на межі безсмертя? Я не хотів тлумачення. Я хотів побачити та відчути те, що тут було, навіть якщо я був і нерівня переживанню, яке обгорталося довкруг мене.
Як могли саме манекени мати цей ефект, глибший навіть за вигляд забальзамованих кількасотрічних людських істот у церкві чи монастирі? Я ніколи не був у такому місці, усипальні в Італії чи Франції, але я не міг уявити сильнішу реакцію. Що я бачив у цій норі в землі? Не скульптурний мармур чи тонку смугу соснини ручного різьблення долотом і вияскравлену позолоткою. Ці були шматками пластику, синтетичними сполуками, прикрашеними каптурами та халатами мерців, і вони вносили до місця слабке жадання, ілюзію людиноподібного сподівання. Але ж я знову тлумачу, так? Я почувався голодним, слабким і наче з обдертою шкірою через денні події, аж очікував, що статуї заговорять.
Ще далі за двома рядами тіл було плавке біле світло, і треба було покласти руку на обличчя, коли я наблизився, відхиляючи відблиск. Тут були постаті, занурені до ями, манекени скрученою масою, оголені, вистромлені руки, жахливо викручені голови, голі черепи, плутанина завалених форм із шарнірними кінцівками та тілами, вихолощені люди, позбавлені ідентичності чоловіки та жінки, невиразні обличчя, за винятком однієї непігментованої постаті, альбіноса, що вдивлявсь у мене, блискаючи рожевими очима.
У харчоблоці я наблизив обличчя заледве не до самої тарілки і жував останні кілька шматків вечері. Усі харчоблоки по всьому комплексу, одна людина в кожному, скупчились у мене в голові. Я пішов до своєї кімнати, ввімкнув світло і сів у крісло поміркувати. Почувався, ніби робив це тисячі разів, щоразу та сама кімната, та сама людина в кріслі. Я з'ясував, що дослухаюся. Я намагався очистити розум і просто слухати. Я хотів почути те, що описав Бен-Езра, океанічний звук людей, які живуть, думають і говорять, мільярди, по всіх усюдах, чекають на потяги, ідуть на війну, облизують їжу з пальців. Чи просто є тими, ким є.
Гудіння світу.
— 10 —
Треба підійти до цього найпростіше.
Він сидів, утупившись у стіну, недосяжно відособлена людина. Він уже замкнений у розмислах про минуле, бачачи Артис, подумав я, у самопливних образах, яких він не може контролювати, огнисті спогади, видіння, усе зрушене фактом його рішення.
Він не піде з нею.
Це його прибило, усе, камінь вагою в усе життя, усе колись ним сказане і зроблене привело до цієї миті. Ось він, блідий і кволий, розпатланий, краватка незав'язана, руки вільно складені на матні. Я стою поблизу, не знаючи, як стояти, як прилаштуватися до обставин, однак вирішивши відкрито за ним спостерігати. Його очі вільні від будь-якої заяви, яку він міг би зробити, щоб порозумітися. Як усе змінюється за одну ніч, і те, що було важке і похапливе, стає якимсь кульгавим свідком несталому серцю чоловіка, і там, де чоловік напередодні з притиском говорив, широко ступаючи від стіни до стіни, він тепер сидить згорбившись, думаючи про жінку, яку покинув.
Він розповів мені про своє рішення кількома словами. Пролунало це безпосередньо і природно, необроблено, без виразної нестями. Він не мав мені казати про те, що Артис уже забрали донизу. Це було в його голосі. Були тільки кімната, крісло, чоловік у кріслі. Був недоладно спостережливий син. Два супровідники обабіч дверної пройми.
Я чекав, поки хтось зробить перший крок. Потім я його зробив, трохи змістившись у позу більш-менш формальної жалоби, усвідомлюючи, що від мого прибуття сюди я одягнутий у ті самі заяложені сорочку і штани зі спіднім і шкарпетками, які я на світанку почистив дезінфекційним засобом для рук.
Невдовзі Росс підвівся з крісла і рушив до дверей, а я тримався поруч, жоден з нас не говорив, моя рука дотуляється до його ліктя, не скеровуючи чи підтримуючи, а лише пропонуючи втіху доторку.
А чоловіку казкового багатства дозволено зажуритися?
Супровід був жіночий, одна з кобурою, молодша без. Вони привели нас до простору, що став абстрактністю, теоретичним явищем. Не знаю, як інакше
