Гордієві жінки - Жанна Куява
О, як це завжди було цікаво! Дід спершу примружувався, вдивлявся в кожну свою «хатню жінку», кажучи: «Ну, сьогодні намалюю того, хто на це найбільше заслужив». «Бабу Устю!!!» – скрикували одноголосно звеселені внучки, але дід відповідав: «Ні, сьогодні намалюю… Лію, бо вчора у вчительській її хвалили за те, що добре написала твір з української мови». «Ура!!!» – раділи за Лію решта «жінок», і дід брав простого олівця (кольорових не використовував, хоча постійно наказував брати, «хай на всяк випадок будуть»), застругував його гостро-гостро – так доладно і гостро тільки в нього й виходило – і починав малювати. Зрозуміло, що Лія тоді практично не ворушилася, але дівчата й баба Устя підтримували її і собі сиділи сумирно, з нетерпінням чекаючи на результат. За цей час дід встигав розказати чергову повчальну історію або про Агатангела Кримського, або про себе, такого цілеспрямованого, пробивного і здібного, перепочити, перекусивши з усіма бабиним «тормозком», і за годину-другу завершити почату справу. Діти за той час встигали надивитися на Гордієві товсті куці пальці, що робили переважно різкі штрихи – були такими ж шпаркими, як його натура, – і залюбитися в дідову тихість та спокій. Як же рідко він бував таким! Але бував. Зокрема й під час малювання.
«Ну, що, готові дивитися?» – врешті питав він.
«Так!» – плескали в долоні всі на гурт – малі, дорослі й літні жінки сімейства Маковій.
«Ну, дивіться», – віддавав Гордій малюнок «героїні» і чув шалене ахання та охання. Він знав, що добре малює. І цього разу його «неслухняна Лійка-балійка[47]» вийшла на портреті пречудово.
За мить дівчата кидалися на діда з поцілунками та обіймами, забувши про всі його попередні образи та сварки, забувши про все погане, що з ними досі траплялося.
Вікторові сподобалася Ліїна гостинність. Давно він не почувався таким шанованим гостем. Взагалі-то мало куди ходив, але й од пригощань подібних теплих і щедрих відвик. Якщо засідав десь із друзями, то в кав’ярні, а там гостинністю могла вирізнитися хіба офіціантка. Тим часом відпочинок на природі, куди часом вибирався з хлопцями, чи пікніки вдвох із донькою залежали переважно від того, як сам усе облаштує, про все подбає. Віктор мав чимало друзяк, але бачився з ними нечасто. Любив бувати наодинці, або робив улюблену операторську роботу – знімав реклами, кліпи, телепрограми й кіно, або фотографував – для себе чи на замовлення.
Айдер, якого Віктор називав просто Чорним, був йому не тільки другом й не просто якимсь-там родичем, а двоюрідним братом. Утім, на своїх родичівських стосунках хлопці мало зостановлювалися, бо передусім були, все ж, добрими товаришами.
Матір Чорного була рідною Вікторовою тіткою й отою самою Олещучкою, що жила по-сусідству з Маковіями і котру «гонив кругом хати» чоловік-педагог. По тому, як подружжя роз’їхалося на всі чотири сторони життя й країни, Олещучка, повернувшись додому до батьків, народила «собі» сина і назвала його дещо дивно як для волинських країв – бо по-кримськотатарському. Але по-іншому вона ніколи не вчинила б, адже вельми була вдячна колишній сусідці Аліме за те, що та жодного разу не відмовила в помочі, не зачинила перед нею дверей – рятувала її від чоловікових побоїв, часто приймала на ніч, годувала, вислуховувала, підтримувала, як ніколи і ніхто в Приградді. Тоді й пообіцяла Олещучка колезі та подрузі, що, як народить коли-небудь доньку, то назве Аліме, а якщо сина, то буде він Айдером.
І слова, як виявилось, дотрималася.
Хоча побачити, як зростає золотушний синок, їй пощастило мало. Коли хлопцеві було сім чи вісім, у його матері зненацька «відірвався тромб» і вона померла. А після смерті й бабусі Айдером стала опікуватися Олещуччина рідна сестра і Вікторова матір Ганна Деревій. Нині хлопець жив у неї вдома й працював адвокатом у єдиній у районі приватній юридичній компанії.
Ось так переплелися життєві стежки тих, хто нині доїдав за спільним столом останні шматки соковитої й удало приправленої, хоч приготовленої «не на тому, що треба» вогні, смачної м’ясної страви. Про ці міжособистісні зв’язки присутні й не здогадувалися. Бо люди в принципі багато чого не знають, не з’ясовують і не помічають, а найбільше того, що в себе під носом. Без правди-бо легше.
Насамкінець Мія запропонувала всім пограти в гру «Попільниця», назву й правила якої придумала сама. Принцип гри полягав «у найпростішій простоті», як щойно роз’яснила. Посеред столу стоятиме дідова попільниця у формі перекинутого або, як казав сам дід, роздавленого чоботом восьминога, яку треба буде покрутити, і на кого вкаже найдовша нога, тому присутні поставлять по запитанню, на яке він повинен правдиво відповісти. Все просто. Але в тому-то й штука, що в простоті – найскладніша складність. Просто говорити – складно, а бути простою людиною – взагалі одна з найскладніших одвічних наук.
Першим «під приціл» утрапив Айдер.
– Куди б ти хотів поїхати найближчим часом, у яке місто чи країну, й чому? – спитала Мія.
– Певно, в Амстердам, – розсміявся. – На Квартал червоних ліхтарів подивився би…
– Яка твоя улюблена кінокомедія? – поцікавився Віктор.
– «Діамантова рука».
– За що ти любиш свою роботу? – запитання від Лії.
– За костюми. Страшенно люблю носити краватку й піджаки, – зізнався.
Далі відповідати випало Мії.
– А ти куди б хотіла поїхати найближчим часом? – не став дивачити Айдер.
– У Крим. Восени там іще не була.
– Яка риса характеру в чоловіків є для тебе найважливішою? – запитання від Віктора.
– Відповідальність.
– Ти вже визначилася, ким хочеш стати, що хочеш у житті робити? – по-вчительськи, хоч і з приязною усмішкою, спитала сестра.
– Ні.
Тепер – запитання Віктору.
– Про кого або про що ти найчастіше думаєш? – запитання від Мії.
– Про доньку.
– Хто твій найкращий друг? – примружився Айдер.
– Друже, пробач, але донька.
– Що є метою твого життя? – таке спитала Лія.
– Щастя доньки і моя свобода.
А Лію запитували про таке:
– Якби
