Гордієві жінки - Жанна Куява

– Якщо тобі так буде добре, то, будь ласка, чому ні? – погодилася Софія.

– Навіть якщо недобре, я сумирно прийматиму те, що зі мною ставатиметься, – вразила дивною налаштованістю Лія. – Так робила баба Устя, ради нас жила з дідом…

– Не думаю, – тільки й кинула Софія.

– Жила як виходило, – конкретизувала Лія.

– Жила як хотіла, – наполягла Софія.

– Любила, тому терпіла, – втрутилася Мія.

– Саме так, – погодилася Софія.

– Але з життям треба воювати, не можна все за чисту монету сприймати! – аж скрикнула галаслива близнючка.

– Зброю треба мати, щоб воювати, – відреагувала Лія.

– А людина – хто ж? Хіба не зброя на полі життєвого бою? – Мія звела брови: їй сподобалося, як влучно й дотепно вона допіру висловилася.

– Людина – то як одна малюсінька літера вселенської книги буття, – далі засперечалася з близнючкою Лія.

– Непомітна заноза може згноїти великий палець, Ліє, як нічого не робити, – стояла на своєму Мія. І звернулася до Софії: – А кохання хіба заспокоює? Мені здається, навпаки. Це ж драйв, від якого хочеться стрибати, літати, кричати чи навіть самій із собою воювати: щось змінювати в собі, виправляти, чомусь коритися, а з чимось не миритися…

– Міє, ти зараз кажеш про якусь війну емоцій, а всяка війна не може заспокоїти серця, – відповіла на те Софія. – Справжнє кохання – то як і улюблена справа життя, і хобі, і вірна дружба, бо вони наповнюють серце почуттям задоволеності, а отже, спокоєм. А що здатна породити твоя війна емоцій?

– Розум побороти вона може! – виголосила Мія. – А, значить, звичні й нудні правила, за якими жили наші предки.

– І що це дасть? – запитала Софія.

– Незалежність, – відповідала Мія. – Від усього. Навіть від себе самого.

– Хіба на вітер схожою хочеш бути? – перепитала Софія.

– На невідомість, – відказала Мія. – Її так ніхто й не дослідив від створення світу.

Софія сиділа на лавці під високою липою, тримала в руках парасолю – із синюватих решіт захмареного неба мав ось-ось посипатися просіяним чистим борошном дощ. Але він очікував. Може, вижидав, поки рудава неюна панянка завершить свою важливу заплановану справу. Чи, радше, не заплановану, а придуману. Аби тільки все вийшло так, як загадала. Аби тільки вподобаний нею незнайомець ішов із церкви повз…

Вона вперше вдається до такого, вперше влаштовує привід для розмови. І навіть якщо розмова не вийде, вирішила – не шкодуватиме. Бо головне – спробувати. Яким буде результат – то вже питання, яке вона почне вирішувати після перших реплік, мовлених співбесідником.

Софія завше була такою: спершу думала, потім робила. Нині, маючи за спиною тридцять вісім літ, дійшла висновку: аби хоч щось у твоєму житті змінилося, треба хоч на щось урешті зважитися. Почати можна із задуму.

– Скажіть, а чому саме в цю церкву ви зачастили? – зачепила Софія вподобаного молодика, коли той і справді наблизився до неї. Благо, він був сам, без батьків, інакше Софія так і сиділа б на лавці під липою. Невеликою була сміливицею.

– Тут я провів своє дитинство, – довго не роздумуючи, відповів чоловік і глянув на Софію так, що аж видно було: він навмисне приховує зацікавлення нею. – Вас я теж тут часто бачу, – зупинився навпроти.

Він був справді непримітним: абияка зачіска, завеликий костюм, старомодні черевики… Але водночас – чисті, хоч і темно-сірого кольору, очі. І Софія вкотре впевнилася, що готова підкоритися їм, аби лише такими ж чистими виявилися у її обранця думки та наміри.

– Так, я часто буваю тут, бо знаходжу тут гармонію, – відповіла вона.

– Надовго? – перепитав незнайомець.

– Прошу? – не зрозуміла запитання Софія.

– Гармонію тут знаходите надовго? – конкретизував співбесідник.

– Ну, – відповіла Софія, дещо дивуючись, але рівності в голосі не втративши, – взагалі-то останнім часом гармонія рідко мене покидає, але якщо закрадається щось підозріле, то зразу йду сюди – і все знову стає на свої місця. Гармонія, на мою думку, то стан співзвучності, – далі повела, – щоб її не втратити, треба постійно налаштовуватися на потрібний лад. Це так само, як настроювати музичний інструмент, бо абияк звучатиме.

– Але ж бувають погані настроювачі, – молодик мовив так, ніби надумав сперечатися.

– Коли доручаєш роботу справжньому майстру, проблем не має виникати. Майстерність – то ж вправляння: спочатку вони безперервні, а потім і безпомилкові.

– А що, коли інструмент потрапляє в невмілі руки?

– Навіщо він невмілому?

– Ну, бо той мав можливості придбати цей інструмент…

Софія задумалася. Дивні паралелі проводить молодик. Та вона мусить знайтися у вдалій відповіді.

За весь цей час чоловік так і не сів поруч із Софією на лавці. Видно було: якби дівчина його не зачепила, він пройшов би повз. Але скидалося й на те, що не спішив він нікуди. Чому ж не захотів заговорити сам? Адже Софія добре помітила, як він ловив її погляди в перерві навіть сьогоднішньої служби. Вона теж йому подобається, відчувала.

Дівчина задумалася на якусь мить, та заговорила далі:

– Невмілий теж має право на шанс стати вправним, – видала, дивлячись в очі співрозмовнику.

– Або просто зіпсує інструмент, – відказав на те чоловік, не ховаючи невпевненого виразу обличчя. – Добре, радий був поспілкуватися. Хай щастить! – відрізав, махнув рукою і рушив до виходу з воріт.

Софія, втім, не розтривожилася, її мало що могло вивести з рівноваги. За хвилину-другу дощ урешті зашелестів упереміш із густим липовим листям. Краплі застугоніли по Софіїній парасолі, відтак разом із поспішливим тупотінням перехожих усе вмить зазвучало доладною життєствердною музикою.

Дівчина встала і собі покрокувала до виходу, вслухаючись у довколишні звуки. Почувалася на диво радісно, адже молодик, який мав таємничі, хоч і чисті очі, зачепив її не на жарт, і це додавало їй неабиякого азарту. Вона була впевнена, що ця їхня розмова не остання. І тільки-но зібралася прискорити ходу, як умить її сповільнила.

Він стояв так близько, під невеличким дашком найпершої вуличної будівлі. Ні, вона, на відміну від нього, не пройде повз. Вона своїх справжніх емоцій, що ось уже кілька днів неабияк гріють душу, не ховатиме. Хай навіть ні до чого це не приведе, та все ж потім не картатиметься.

– Знаєте, мені тут подумалося, – сміливо підійшла до худорлявого незнайомця.

Він, склавши руки на грудях, здавався непорушним, ніби кам’яним. Однак, почувши сказане вродливою шатенкою в ніжній блакитній шалі, таки зворушив бровою.

– Як зло можна виправити добром, так і вади людські – любов’ю, – мовила Софія.

– Завжди?

Софії не сподобалося його запитання, бо від нього віяло неохотою вести розмову. Втім,