Гордієві жінки - Жанна Куява

Невже людина не має права чогось або когось не дочути?

Міркувала згодом.

Невже вона, Мія, мусить чути все і всюди, що говорить-шепче-просить-наказує її дивний і незбагненний дід Гордій?

Де він такий і вродився?!

Звідки такий і взявся?!

Диву давалася.

Але саме так, очевидячки, й мало бути – вона мусила чути все і всюди, що би й коли він не сказав.

Тільки…

Невже реакція здорового чоловіка на те, що його просто не дочула мала онука, має скидатися на звірство?

Вона ж, певна річ, послухалася б, пішла б і попідмітала б там, де треба!

Але повинна була те зробити тієї ж миті, коли цього заманулося її предку.

Потім уже не треба.

Пізно.

Дід завалився в кімнату буйним ведмедем. Здер із Міїної голови навушники, шпурнув їх об стіну, розсипалися вони на дрібні запчастини.

«Діду, ну нащо?!» – пискнула внука, кривлячись од жалю, – ще зовсім новенькими були її чудові навушники.

І після перших крапель сліз вона отримала кулаком у спину.

«Я тобі зараз розкажу, нащо! Я тобі зараз усе розкажу!» – вдруге вдарив Мію по спині роз’ярений дід Гордій, і то так сильно, що вона не втрималася на ногах, упала на землю.

Захлинаючись від того ж таки болю приниження й нерозуміння – за що?! – вона випірнула обличчям із прихистку з долонь і, зібравши докупи всеньку свою нинішню злість, ненависть, біль та образу, гаркнула до діда, мов скажена сука, так, як, думала, не вміє й ніколи не наважиться, і після чого, якщо дід не покалічить її, чи не доб’є тут до решти, намірилася піти геть із цього довголітнього «дурдому»:

«І-і-і-род ти, а не дід!» – донеслося з її нутра.

Дід Гордій на мить отетерів, а відтак вальнув черевиком по лежачій Мії кілька разів і зник за дверима.

Коли в хаті з’явилися сестри й баба Устя, Мія продовжувала лежати на підлозі скрученою в клубок. Рідним не треба було пояснювати, що сталося. Єдине, до чого вони гуртом удалися, це просили Мію нічого дурного не робити, забути про те, що сталося, бо… «ти ж знаєш, який у нас дід, він же насправді любить нас усіх».

Наступного дня Мії й справді перехотілося іти з дому. Дід ще ввечері неабияк старався догодити приниженій і скривдженій онуці – люб’язно говорив до неї, сварився на себе вголос, картався, осуджував учинене, а на ранок поклав на стіл біля ліжка, де вона спала, нові навушники.

Вона пробачила.

Хоч усе пам’ятала.

Чи, точніше, забути не могла.

Весела вдача Мії, лункий сміх і набагато легше, ніж у сестри-близнючки, сприйняття життя завжди ставали в пригоді їй самій, а також надзвичайно імпонували знайомим і вельми подобалися чоловікам. Як допіру – не менш розкутому й набагато бадьорішому за друга Віктора плечистому говоруну Айдеру.

Але він їй не сподобається, хай як старається. Мія це знала, тільки-но почула, як його звати. Бо насправді – хоч вона відкидала цю думку – оте її перше нижньогірське кохання щоразу ставало на заваді, тільки-но з’являвся на шляху новий залицяльник. Вискакувало зненацька, як вовк на нічну дорогу перед фари машин, стукалося в серце, як некликаний гість, що приходив у непідходящий момент, падало хтозна-звідки, як правда, котрої не шукали. Так і її сильне захоплення кримським татарином засинало на певний час слухняним рябком, нікого не чіпаючи й ні від чого не відволікаючи, допоки не наставала «зручна» мить про себе нагадати. Його мить. Його час. Його пора. Його мить, час і пора для нагадування, що ось же воно, Міє, твоє справжнє кохання – було, є й нікуди не дівалося. Поспало хіба трохи, відпочило, але ж було і жило в тобі. Тобто по-справжньому вміє кохати навіть така вітрова й легковажна дівчина, як ти, Міє. Міє-вереміє.

А Лія не могла заспокоїтися: то серветки гостям подасть, то крихти хліба зі столу змите, то знову хліба наріже, «бо мало», то зайву тарілку прибере, то брудну в когось забере – чистою замінить, то компот у кожну склянку доллє, то овочів доріже… Одно слово, наробили хлопці в дівчат Маковієвих клопоту, шуму та гаму, давно такого не було в цій хаті. Як у тій пісні про Комарика, що женився на Мусі, через що зчинився довкіл неабиякий шум.

– Та сядь уже, – чи не вдесяте просила сестру менша близнючка.

– Все є, нічого не треба, сідайте, – так само дякували раз по раз нові знайомі, а врешті перейшли до сестер на «ти».

Лія слухалася, сідала, робила два ковтки вина і знову щось схоплювалася подавати, прибирати, ставити, дорізати…

Де й бралася в ній така завзятість?! Адже Лія направду була у всьому розмірена й повільна, навіть тиха й боязлива. А от на кухні справлялася з усім не на жарт. Істинно – природжена до сімейного життя й побуту господинька.

Такою була їхня баба Устя. Вона завжди метушливо поралася на кухні, обв’язавшись навколо себе довгим рушником – ніяк не любила фартухів. Уранці старалася встигнути зготувати сніданок, поки всі домашні попросинаються, а з вечерею квапилася, щоб не заснув голодним дід Гордій. Їжа – це те, що давало бабі Усті відчуття потрібності та вагомості в цій патріархальній родині. Готуючи, вона почувалася справжньою господинею дому, від чиїх рук, їхньої прудкості та вмілості, і чиєї незгасимої турботи й любові залежить сімейне благополуччя. Дід любив добряче попоїсти, а коли був ситий смачними, за його мірками, стравами, то, почухуючи живота, плентався в спальню читати, і тоді практично ні з ким не сварився. Хіба щось десь від когось підслухував дражливе, тоді закипав блискавично, миттєво, шалено, ніби вулкан, і в простір виверталася розжарена магма стосилої, обпікаючої все довкілля розрухи. Та навіть розкусивши цей дідів секрет і практично переставши розмовляти за його присутності, дівчата, а надто баба Устя, все одно втрапляли йому «під руку» через зіпсований настрій тепер уже тим, що «з ним ніхто в цій хаті не хоче балакати…»

Щоправда, були такі моменти, котрі об’єднували родину Маковій і робили її щасливою. Це коли дід Гордій, маючи «раз у п’ятилітку» добрий настрій, заходив у дитячу до внучок і казав, підморгуючи: «Ну, шо, дітворо, хочете, щоб дід помалював?» «Так!» – чув навзаєм, і Мія зіскакувала з ліжка, як футбольний м’ячик, так і стрибаючи верескливо по підлозі; Лія