Гордієві жінки - Жанна Куява

Злетівши високо в небо, птах закружляв над скелею і вразив Мію ще й красою та швидкістю свого дивовижного лету.

– Прохолодно стає, – зізналася врешті дівчина, скоцюбившись.

– Пішли, погріємося чаєм, я маю в термосі…

– З молоком? – засміялася Мія.

– Без!

– Шкода, – загоготала й, вирвавшись із хлопцевих обіймів, побігла.

Айдер метнувся за нею, але повільніше, вдаючи, що не в змозі її догнати.

– Еге-гей! – раптом голосно скрикнув – і небо відгукнулося до них пронизливою луною.

Мія зненацька зупинилася, трохи відхекалася й, розвернувшись, стрімголов кинулася назад, просто в обійми Айдера. Вона так захотіла його поцілувати й обійняти, що стримуватись більше не могла. Як той листок, що не вдержався, відірвався від дерева й полетів у вирву. Тільки тепер уже – з власної волі.

Так буває. Коли роками приборкувати свої пристрасті, вгамовувати й стишувати свої бажання, боятися виявити справжні емоції, приходить момент, коли спинитися ти не спроможний. Тоді шаленієш – або плачеш, кричиш, б’єш посуд, ідеш із дому, або пірнаєш у любов, кохаєш до нестями.

Мія ніколи не робила того, чого по-справжньому й найдужче хотіла.

Коли дитиною просилася «ходити на танці», дід заборонив: «Вчи добре мову й математику!»

Коли сказала, що хоче стати професійним фотографом, дід сказав: «Вивчишся на вчительку, а там дасться знати».

Коли старшою хотіла зачіску каре, баба Устя налякала своїм імовірним серцевим нападом.

Коли її однокласники збиралися на вечірку, вона боялася відпроситися в домашніх, відтак проплакувала ніч у подушку…

Коли хотіла з кимось зустрічатися – не зустрічалася.

Коли хотіла щось робити – не робила.

Коли хотіла… – переставала хотіти.

Навіть після смерті предків Мія не віддалася сповна тому, чого прагла, бо не вміла, не знала, а як це? В усьому сумнівалася, а найбільше – у собі. Не була впевнена ні у своїх можливостях, ні в силах.

«Думаю, доброю вчителькою я не стану», – сказала собі вже на першому курсі.

А далі тільки додавалися безперервні пошуки та вагання.

«Хіба я стану класним фотографом?»

«Хіба я навчуся класно співати?»

«Ні, все-таки фотографувати в мене краще виходить, ніж співати».

Все, до чого торкалася, Мія мала виконувати або добре, або ніяк. Отой «комплекс відмінниці», про який не здогадувалася, усмоктався в неї, як кліщ у шкіру бідолашної тварини, й муляв, лоскотав і свербів до нестямку. Де місце дівчини, що є її призначенням, яка справа її улюблена – вона досі не знала. Як і те, як це все відшукати, з чиєю допомогою до нього прийти. Тому вольності дозволяла хіба в думках, або ще на позір.

А шалена висота чудової Ак-Каї, віддаленість від дому та усталених правил розправили їй крила. Як стрижу, що допіру насолоджувався вольною волею…

Вони цілувалися так, наче давні закохані, котрі зустрілися після довгого розставання…

Кохалися так, наче вперше і ніби востаннє.

Уже о пів на п’яту були на ногах. Айдер дістав із машини газовий пальник «для пікніків», закип’ятив у черпаку води й розлив її у дві алюмінієві «дорожні» кухлі з насипаною туди кавою. Смак напою вийшов цікавим і собі пахнув горами – як і все, що оточувало останню добу немісцеву дівчину. Проте надовго кавування не розтягували, бо хлопець зауважив, мовляв, сонце сходить швидко й вони мають встигнути «дещо» побачити саме під час світанку.

До місця призначення трохи під’їхали мікроавтобусом, а далі спустилися пішки. Айдер накинув на Мію теплий плед і свою куртку з капюшоном, щоб дивилася «тільки під ноги». Ранок теплом не балував, а в Червоній Балці, що на лівому схилі Білої Скелі, куди прямували, завжди було холодніше, ніж на її горі чи в підніжжі; недаремно називалася вона Холодною Ущелиною.

– Коли я був меншим, ми часто приходили сюди з матір’ю, – сказав Айдер, тримаючи за руку Мію, котра, не боячись, крокувала крейдяно-вапняною обсипною «ґрунтівкою», хоч була взута в легкі мокасини з тонкими підошвами, під які втрапляло безліч колючих камінців. – Вона й тепер любить це місце найбільше, – додав.

– Знаєш, колись зі мною по-сусідству жив хлопчина, теж звався Айдер, уявляєш? – тим часом поділилася Мія. – Потім він виїхав у Крим і писав нам із сестрою, що його мама часто ходить на «свою неземну», так і написав, «свою неземну Білу Скелю». То, часом, не про неї ти зараз розказуєш? – запитала, жартуючи і не спиняючи ходи.

Як відреагував на це Айдер, не побачила, бо він ішов попереду. Тільки додав:

– Ясно, що сюди багато хто приїжджає й приходить… Хтось на Білій Скелі є завжди. Якщо не люди, то пташки й комашки точно, – мабуть, усміхнувся.

І ось нарешті відкрилося «третє диво від Айдера» – зелене моресько трави, на якому стриміли й горіли, як свічки в гігантському храмі, десятки тисяч (!) червоних, як кров, диких квітів.

– Що це? – тільки й мовила Мія, затуливши долонями роззявленого від подиву рота.

– Півонії, – відказав Айдер.

Мії на якусь мить аж стало недобре, бо їй здалося, що вона потрапила в отой небесний маковий рай, котрий уявляла при житті її мати Марія. Півонії й справді були дуже схожими на польові маки, що заполонили у їхньому із сестрами домі цілу кімнату. Але тут квіти були живими. Живучішими за будь-що досі бачене дівчиною із селища Приграддя, точніше, з його хутірця. Допіру перед нею розкинувся цілий лан – не кімната – ніжних і приголомшливих у своїй красі та кількості квітів із золотавими німбами. Цього неповторного вогневого світла кожній чічці додавав світанок.

– Як маки, – прошептала.

– Так, маки серед цих півоній теж є, – не заперечив хлопець, чим іще більше подивував Мію. Тепер вона дізналася напевне, про який рай мріяла й казала її мати Марія. Здалося, тінь жінки аж промайнула трохи здалеку. Але то було тільки марево. Хоча дівчина й подумала цієї миті: «Я була б щаслива, якби дізналася, що мати Марія бачить таку красу «там»…»

До речі, вона ще вчора помітила кущики півоній на самій горі, зацікавилася, що то за красивості, проте Айдер не вдався до роз’яснень, і тепер було зрозуміло, чому. Йому залежало на тому, аби дівчина побачила цілу плантацію яскраво-багряних квіток, що й дали назву долині біля Ак-Каї – Червона Балка.

Дівчина вловила п’янкий медовий аромат, що саме тут проявився виразно й насичено. Вона схилилася хлопцеві на плече й задихала вдоволено, повними грудьми…

Дихати вдоволено і повними грудьми – іноді достатньо, аби почуватися щасливим.

– Ну, що, сподобалося? – перепитав Айдер за якийсь час і зібрався рушати.

– Дуже, – Мії не хотілося йти, їй