Гордієві жінки - Жанна Куява
– Ходімо, треба їхати, – підхопив Мію за пояс і, крокуючи, додав: – Колись тут було ще гарніше, але з кожним роком півоній меншає. Все через їхні цілющі властивості. Вони потрібні не так народним цілителям і знахарям, як офіційній медицині. Кореневище півонії має біологічно-активні речовини, які використовують, коли виробляють серцеві препарати. Тому збирачі трав викопують півонію і сушать кореневища. А квітки викидають… Ті, хто торгує польовими квітами, зі свого боку, заважають оновитися насінню півонії. Та й всі ці прогулянки горою – кінні, автомобільні – вони пресують і пригнічують рослини… – Хлопець відійшов убік, підняв щось із землі, добряче витер об штани, простягнув дівчині.
Мія отримала щось схоже на камінець і водночас черепашку.
– Колись ця скеля була морським дном, – роз’яснив. – Про це свідчать отакі скам’янілі мушлі й молюски – їх видимо-невидимо попадається тут прямо під ноги. Навіть є цілі кам’яні брили з таких закам’янілих черепашок, – вказав на одну, біля якої знайшов черепашку для Мії. – Ще кажуть, що ця скеля була крутим берегом, до якого приставали кораблі, і на ній десь навіть збереглися залізні кільця для причалювання кораблів.
Слухаючи про солоне море, Мія осягнула, що дуже хоче пити. Сказала про це Айдеру.
– Зараз ми спустимося вниз і заїдемо в село, воно так і називається Біла Скеля, – пообіцяв. – Там наберемо води і нап’ємося…
За кілька хвилин їхній мікроавтобус зупинився напроти невеличкого обійстя з невисокою кам’яною огорожею. З будинку, що мав білі стіни, плаский черепичний дах, вузькі вікна й низькі двері, вийшла літня жінка. Вона затрималася на якусь мить на східцях, що були вкриті тканим рядном, роздивилася приїжджу машину, тримаючись за поручень, на якому теж була накинута різноколірна смугаста доріжка, і, взувшись у зручні капці, вийшла на подвір’я. На бабці був яскраво-фіолетовий штурмак,[46] брунатна кофтина, продовгувата темна спідниця й широкий голубий із рожевуватим малюнком фартух.
«Така яскрава», – подумала Мія, згадавши скудні «сірі» вбори своєї баби Усті.
Айдер вискочив із порожньою баклажкою і побіг до колодязя.
Жінка тим часом махнула до Мії рукою, мовляв, виходь із мікроавтобуса, йди до мене.
Дівчина послухалася. Зайшла на подвір’я, яке потопало в густій квітучій зелені, й попри садові пахощі Мія зачула смачнючий апетитний запах чогось печеного з тіста.
– Візьми-но, цього перш попий, – жінка піднесла дівчині глиняний кухоль із молоком.
Юна гостя із задоволенням перехилила кварту й напилася приємного на смак кисло-солодкого освіжного напою.
– Це не молоко, – усміхнулася Мія до господині, облизуючи губи.
– Кумис, – відповіла та. Відтак підійшла до надвірної печі – он воно звідки такенні пахощі! – й дістала круглу глибоку сковорідку зі свіжим житнім хлібом. Поставила поруч на стіл, аби трохи охолов. А врешті відрізала шматок і простягнула нежданій гості на тарілці.
– Дякую, – відповіла Мія і перегодя взялася хрумкотіти ще гарячою смакотою, роздивляючись усе довкруж, – відучора вона неабияк зголодніла.
Побачивши на подвір’ї невеличкий фігурний фонтан, здивовано спитала:
– Що він тут робить?
Господиня, усміхнувшись, пояснила, що такі фонтани – одна з традицій кримських татар, із нею пов’язаний чудовий звичай. Завдяки фонтанам хлопці колись знайомилися з дівчатами. На подвір’ї дому, де жила вподобана дівчина, юнак у фонтані залишав хустку. Дівчина знаходила її, якщо була згодна познайомитися із залицяльником, вишивала куточок цієї хустки й знову клала її у фонтан.
– Тепер так не знайомляться, – усміхнулася привітна жінка. – Тепер по Інтернету.
Крім цього, Мія звернула увагу на вікна, судячи з усього, не так давно прибудованого до будинку квадратового літнього ґанку. З підвіконь надвір визирали різноманітні світлини. Дівчина підійшла роздивитися їх і побачила… декого добре знайомого!
– На гору їдете? – раптом спитала господиня, звертаючись до Айдера.
– На гору! – відповів він дещо спантеличено. Нині хлопець тримав у руках флягу з водою й не зводив очей із Мії. Далі сказав: – Ще зараз заїду в Білогірськ, там заберу кількох людей, – мовив незрозуміле. – А далі буде видно: повезу їх на самий верх, чи вони кіньми захочуть прокататися, чи пішки пройтися, – згадав кінну ферму, що розташувалася просто біля Білої Скелі, і її власники влаштовували туристам кінні прогулянки на гору.
Мія прикипіла до двох світлин, що стояли поруч. На одній був… Айдер із симпатичною темноокою дівчиною, а з другої, чорно-білої, мило посміхався її сусідський хлопчик із мамою Аліме.
Точнісінько таке фото дівчина побачила якось у сусідів по «триквартирнику». Малою забігла до них разок; тоді дід Гордій ще не забороняв аж так відкрито не дружити онучкам із малим смуглявим школярем. Айдер тоді зайшов додому чи то за м’ячем для футболу, чи по перевзуванку… Все відбулося швидко, тож Мія нікому й не розповідала, що була в сусідів, та й особливо не зостановлювалася на побаченому. Лише запам’ятала оцю чорно-білу світлину та вишиті рушники, що висіли в домі не лише на стінах, а й прикрашали полиці з посудом, спинки дивана та крісел. Рушники були дуже схожими на ті, що вишивала баба Устя. Однак були й такі, котрих Мія ще не бачила, – з позолоченими візерунками. Згодом дівчина дізнається, що самій золотій нитці кримські татари надавали особливого значення, а позолочені орнаменти у формі каліграфічного письма, насамперед копії з книжкових мініатюр, слугували їм оберегами-амулетами.
– Хто це? – схвильовано спитала Мія в господині дому, хоча відповіді вже знала.
– Як хто? – усміхнулася жінка. – Мій онук, моя перша невістка Аліме, й моя друга невістка Мелія, майбутня, – вказала на юну карооку вродливицю.
Мія відчула, як під горло підкотилася тверда грудка. Вона зирнула на Айдера, що й собі змінився в лиці. Дихання дедалі бракувало, й вона, ледь чутно подякувавши господині за пригощання, кинулася мерщій із двору, вибігла на широку вулицю.
Полетіла за вітром навгад, аби лише не спинятися, помчала так швидко, як тільки могла, не обертаючись і не сповільнюючись…
Біжи, біжи, втікай, Міє, додому, біжи туди, де, може, перестане тиснути й пекти…
Тільки навряд чи.
Біжи туди, де на тебе чекає не менше загадок і таємниць, де теж є схожа долина червоних квіток, та тільки неживих, біжи та порозгадуй ті секрети й недомовки…
А мати Марія казала ж колись: «Правда є завжди і всюди, тільки мало кому вона щастя приносить, тому рідко кому потрібна…»
Казала ж?
І попереджала: «Правда часто ранить, навіть убиває, а ще людей навіки розлучає… Правду знати хочеться над усе на світі, а дізнавшись – забути її всім серцем стараєшся…»
Було таке.
Проговорювалося…
А нині на твоїй шкурі,
