Гордієві жінки - Жанна Куява

– Якщо заповідано нам прощати провини винуватцям нашим, то, думаю, що так, завжди.

– А ще добре молитися за інших, тоді за тебе небо клопотатиме, – і байдуже, і якось відсторонено видав він.

– Ближньому твориш добро – собі твориш добро, – не вгавала вона.

– Не гордися перед іншими, не зневажай їх, бо всі ми – однакові Божі діти, це ви теж хочете сказати? – подивився на неї уважно.

– Так. Хоча це й непросто.

– Дуже непросто. Особливо мені.

– А ви хіба не такий, як усі? – вона дивилася на нього приязно, хоч говорила не вельми приємні речі. – Хоча, – хутко додала: – кому дано багато, від того багато й требують, – поправила руді космаки, що вирвав із завитка вітер.

– Знаю так само, як і ви, що сама любов, якщо не постаратися, не прийде до людини…

– Якби наша воля, ми любили б тільки тих, хто любить нас, але недругів маємо любити найбільше, ніби хворих, – Софія відвернула присоромлений погляд. Бо чому це вона прийшла до незнайомої людини й у чомусь її переконує, щось їй розказує, чогось навчає, мовби знає, як воно – правильно? Їй стало дещо соромно, і вона, тереблячи худими пальцями краї шалі, що спадали з лівого плеча, намірилася йти. Але чоловік спинив її сказаним:

– Щоб лікувати інших, треба самому бути здоровим.

Софія, хоч дивилася на нього, та перед очима побачила свого завше невдоволеного, сердитого й водночас нещасного у своїй слабкості й некерованості власними емоціями діда Гордія, якого часто ненавиділа, та частіше любила. Зокрема, й тому, що любити погану чи, правильніше, зіпсовану власним життям людину, нелегко, зате вельми важливо й корисно для душі.

Їй на мить стало відверто задушно: а що, як цей невпевнений у собі чоловік виявиться таким же, як дід Гордій? Що, як він теж не ладен буде покерувати ні емоціями, ні вчинками, ні своїм життям? Хоча очі… Так, його очі виказували інше…

Вона глибоко вдихнула, але мовила доволі спокійно:

– Любов не помиляється. Ніколи.

Софія і цього разу скерувалася мудрістю. Іноді дивувалася сама собі, як у неї виходило не нервувати й не казати щось спрожогу. Часто, бачачи, як дід нізащо ображає бабу Устю, вона хотіла зірватися в істериці. Часто їй хотілося теж відреагувати образою або навіть хамством на його постійну агресивність і різкість; наказати сестрам добре повчитися на помилках рідних і нещасливих людей, не повторювати їх: не бути наївними, як баба Устя, не звинувачувати її в усьому, як те робив дід Гордій, не перекидати на неї всенькі власні провини та невдачі. Бо дівчата теж винуватили бабу Устю за те, що не має собі ціни, а живе з таким, як у неї, чоловіком. А Софія завжди стримувалася. Закривалася в собі, ніби в мушлі, вельми нагадуючи в такі миті свою матір Марію, і замовкала. Мучилася, терзалася, перевтомлювалася і розчаровувалася, але нічим не видавала свого стану, мовчала. Але потім, за найпершої нагоди, дякувала Богу і неньці за те, що має таку незапальну спокійну вдачу, що зберігає рівновагу й тактовність навіть тоді, коли це видається неможливим. Бо спокій, рівновага й тактовність виручали й давали вигоду насамперед їй, самій Софії.

Нарешті, вкотре зирнувши у вічі молодика, що так їй подобався, вона вирішила йти. Ступила крок.

Він рушив за нею.

– Підождіть! – торкнувся правицею ліктя.

Вона зупинилася, хоча й не обернулася.

Він обійшов її і став навпроти.

Вони дивилися одне на одного й розуміли: так спілкуватися можуть тільки споріднені душі, люди, які навіть не знають імені один одного, а вже впевнені, що хочуть прожити життя разом.

– Софіє, ми й подумати не могли, що ти зможеш вийти за диякона, – довідавшись від сестри про весілля, мовила Лія.

– Тепер біля неї і ми меду з ікрою поїмо, – хихикнула Мія.

– Мі-і-і-іє… – в один голос обурено затягнули Софія з Лією.

– Ходімо-но почитаємо, – мовила Софія, і дівчата зайшли в червону кімнату.

Так вони робили практично завжди, коли збиралися разом обговорити якусь важливу сімейну подію. Спочатку читали материні записи й книжки. Мовби в цей час вона була разом із ними, слухала їх і знову могла щось їм порадити, побути поруч… Їм так завжди цього бракувало!

– То що, я замовляю перша, добре? – повела Софія.

– Так, – не перечили їй сестри. – Замовляй.

Софія вказала:

– Четверта шафка, друга полиця, шоста книжка, четверта сторінка. Ліє, читай, – звернулася до сестри.

Лія підхопилася з ліжка, вирахувала загадану книжку, прочитала:

– «У древніх слов’ян існувало божество на ім’я Макоша – покровителька жіночих робіт, прядива та ткацтва, мати врожаю, богиня достатку. Ім’я богині утворилося від п’янкого, як любов, маку, який дівчата вишивали на весільних рушниках. Макоша – божество жіночої життєвої сили. Її єдиний ідол стояв на вершині пагорба в пантеоні князя Володимира…»

– І все-таки, – нестримна Мія раптом перебила сестру, вирішила запитати, чому все це так цікавило їхню матір, талановиту співачку, красиву жінку, містянку, бо саме такою вона себе вважала? Як так, що вони досі нічого не знають про ці її вподобання?! І самі влаштовують оці читання, не розуміючи достеменно, для чого?

– Міє, тихенько, – серйозно спинила й цього разу сестру Софія. – Ліє, читай далі, – наказала середульшій.

«Ох, так завжди! – розсердилася про себе Мія. – «Тихенько», «продовжуй», «не перебивай», «не сунь носа, куди не треба», «нащо воно тобі», «багато знатимеш, швидко зістаришся»… Як же її дратували всі ці відмовки! Дорослі люди, а бояться обговорити тему, яка стосується конкретно їх! Так і живіть у невіданні! – промимрила в душі. – А я колись усе одно все дізнаюся! От побачите! Ще прибіжите розпитувати», – стишилася враз, ніби й справді була сірником, який щойно догорів.

Але обговорювати вчинки рідних у цім домі дійсно було не заведено.

Думай, що хочеш, а кажи подумавши.

Так повелося здавна.

Лія продовжила:

– «У Білорусії й тепер на весіллі роздають пшоняну кашу з маком як символ щастя. На Балканах мак називають метеликом. Німці вважають його символом родючості. У Сибіру насіння маку насипають у туфлі молодятам, щоб не були бездітними. Українці дуже люблять страви з маком, труть його в макітрі (її назва з ним і пов’язана). На весіллях хлопці, котрі супроводять нареченого, у петличку вставляли мак, а дружки вплітали його собі в коси», – завершила.

– Ото так і ви зробіть на моє весілля, – щиро всміхнулася Софія, аби перевести балачку на несерйозну тему. – Гарно вам буде з маками у волоссі, я впевнена, – звернулася до близнючок. – І матері приємно було б вас такими побачити, якби