Шляхи свободи. Відстрочення - Жан-Поль Сартр
— А що ти хочеш, аби ми зробили? — поспитав Матьє.
— Що? Таж у нас іще демократія, Тьє! Гадаю, у Франції існує й громадська думка.
— То й що?
— А те, що нехай би мільйони французів, замість того, щоб тратить сили на дрібні сварки, зібралися разом і сказали нашим урядовцям: «Судетські німці хочуть повернутися в лоно Німеччини? Нехай повертаються собі: це їхня справа!» Не знайшлося б жодного політика, який ризикнув би розпочати війну через таку дрібницю.
Він поклав долоню на коліно Матьє і додав примирливим тоном:
— Знаю, ти не любиш гітлерівського режиму. Та, врешті, не можу поділяти твоєї упереджености проти нього: це молодий, хвацький режим, який уже зарекомендував себе і, що не кажи, приваблює нації осередньої Европи. І врешті, так чи так, а це його справа: ми не повинні туди втручатися.
Матьє погамував позіх і сховав ноги під стілець; він крадькома зиркнув на трохи бундючне лице свого брата і подумав собі, що той старіє.
— Може, — покірно сказав він, — може, ти і маєш рацію.
Одетта спустилася східцями і мовчки сіла біля них. Вона була граціозна й сумирна, мов хатня звірина: сідала, ішла собі й поверталася, певна того, що ніхто її не помічає. Матьє роздратовано обернувся до неї: він не любив бачити їх укупі. Коли поруч був Жак, Одеттине лице не мінялося, воно було гладеньке й порске, немов обличчя статуї з очима без зіниць. Та його слід було читати інакше.
— Жак вважає, що я не досить сумний, аби іти на війну, — всміхаючись, озвався він. — Він силкується впоїти мені смерть у душу, пояснюючи, що я дам себе вбити за ніщо.
Одетта й собі всміхнулася йому. То була не світська усмішка, як він очікував, а усміх, що призначався лише йому; і вмить тут знову опинилося море, і легеньке коливання морської поверхні, й невловні тіні, що ковзали хвилями, і сонячний плин, що мерехтів у морі, й зелені агави і зелена хвоя, що встеляла землю, й шпичасті тіні високих сосон, і круглява біла спекота, й запах смоли, — все розмаїття вересневого ранку в Жюан-ле-Пен. Люба Одетта. Кепсько одружилася, кепсько її люблять; але хто має право сказати, що вона погубила своє життя, якщо вона може усміхатися, викликати у твоїй пам'яті спогад про сад над водою і літню спеку на морі? Він глянув на Жака, жовтого і гладкого; руки його тремтіли, він гарячково ляскав долонею по газеті. «Чого він боїться?» — подумав Матьє. Субота 24 вересня, одинадцята година ранку, Паскаль Монтасрю, народився 6 лютня 1899 року, прізвисько Одноокий дістав за те, що 6 серпня 1907 року загнав собі ножа в ліве око, намагаючись перерізати линви на гойдалці свого малого приятеля Жюло Трюфф'є, аби подивитися, що з того вийде, як і щосуботи, продавав півники й лютики на набережній Пассі, трохи вперед від станції метра; в нього була своя техніка торгівлі, він діставав букети, гарні букети, з плетеного верболозового кошика, який стояв на складаному стільці, спускався на шосе, авта, сигналячи, їхали повз нього, він гукав «букети, гарнюні букети для ваших пань», вимахуючи букетом золотавих квітів, авта кидалися на нього, мов бугаї на арені, а він і з місця не рухався, він втягував живіт, відхиляв голову назад, авто минало його, немов здоровецька тупа худобина, і він кричав у розчинене вікно: «Букети, гарні букети!», і зазвичай водії ставали, він вилазив на підніжку, й авто під'їжджало до хідника, бо це був вихідний день і вони полюбляли вертатися у свої кам'яниці на вулиці де Вінь або ж на вулиці дю Ранелаґ з букетами для своїх пань. «Гарні букети», він плигнув назад, щоб уникнути авта, либонь, уже сотого, яке минало його, не зупиняючись. «Нічого собі!» Не знаю, що з ними сталося цього ранку. Схилившись над кермом, вони гнали хутко і безцеремонно, глухі, мов пеньки. Вони не звертали на вулицю Чарльза Діккенса чи на авеню Лямбаль, вони простували набережними з усією пишнотою, неначе хотіли доїхати аж до Понтуази, Одноокий Паскаль нічогісінько не розумів: «Та куди ж вони їдуть? Куди це вони їдуть?», коли ішов звідтіля, дивлячись на свого кошика, де було повно жовтих і рожевих квітів, і було йому страшенно шкода.
— Це ж бо чистісіньке божевілля, — сказав він. — Найбільше самогубство за всю історію. Як це? За останні сто років Франція зазнала двох кровопускань, одного ще за часів Імперії, другого в 1914 році; на додачу до цього щодня знижується показник народжуваности. І тепер вирішили розв'язати нову війну, яка буде коштувати нам від трьох до чотирьох мільйонів людей? Три або чотири мільйони, яких ми не зможемо вже поповнити, — наголошуючи на кожному слові, сказав він. — Переможниця чи переможена, країна все одно переходить у ранг другорядних націй: ось що можна сказати з певністю. І ще одне хочу я тобі сказати: не встигнемо ми промовити «ху», як Чехословаччину проковтнуть. Варто лише глянути на мапу: ця країна мов кавалок м'яса у зубах німецького вовка. І нехай-но вовк стисне щелепи…
— Таж це, — озвалася Одетта, — буде тільки тимчасово: чехословацьку державу відновлять після війни.
— Он як? — зухвало регочучись, поспитав Жак. — Вірю тобі, вірю! Справді, скидається на те, що англійці підуть на те, аби відновити джерело лиха. П'ятнадцять мільйонів мешканців, дев'ять національностей, це виклик здоровому глуздові. Чехам не варто обманювати себе, — суворо додав він, — їхній життєвий інтерес полягає в тому, щоб уникнути цієї війни за будь-яку ціну.
Чого він боїться? Стискаючи в руці непотрібний букет, він дививсь, як проїжджають авта, це було так само, як і на вулиці де Шантільї у вечір перегонів, на дахах декотрих авт були чемодани, матраци, дитячі автомобільчики, швацькі машинки; й усі мало не репалися від валіз, клумаків і кошиків. «Це не жарти!» — сказав Одноокий Паскаль. Вони їхали такі навантажені, що під час кожного струсу щитки аж черкали по шинах; вони дають драла, думав він, дають драла. Він легенько відстрибнув назад, щоб ухилитися від «сальмсона», але й не думав повертатися на тротуар. Вони дають драла, ці добродії з гладенькими, вгодованими пиками, з тлустими дітлахами, вродливими панями, їм пече в зад, вони дають драла від німаків, від бомбувань, від комунізму. Він утрачав усіх своїх клієнтів. Та вона здавалася йому настільки кумедною, оця ґерелиця автомобілів, ця відчайдушна втеча до Нормандії, це було йому такою відплатою, що він залишився на шосе, й машини-втікачки мало не
