Шляхи свободи. Відстрочення - Жан-Поль Сартр
— Та і як, питаю я тебе, зможемо ми їх порятувати? Адже врешті нам усе-таки треба буде атакувати Німеччину. Та й що? Як це зробити? На сході — лінія Зіґфріда, на ній ми поламаємо зуби. На півночі — Бельгія. Ми що, будемо порушувати її нейтралітет? От скажи, скажи: як? Накинути круга через Туреччину? Це годиться хіба що для роману. Все, що ми зможемо зробити, це чекати зі зброєю в руках, поки Німеччина розправиться з Чехословаччиною. Після чого вона прийде розправитися з нами.
— Гаразд, — сказала Одетта, — саме в цей момент і…
Жак зиркнув на неї, як чоловік на свою дружину.
— І що? — крижаним тоном поспитався він. Тоді нахилився до Матьє. — Я вже казав тобі про Лорана, який був великим пуріцом у «Ер Франс» і залишився радником у Ко й Ґі Ляшамбр? Так от, без коментарів передаю тобі те, що сказав він мені в липні цього року: «На все й про все французька армія має в своєму розпорядженні сорок бомбардувальників і сімдесят винищувачів. Якщо так буде й далі, то німаки будуть у Парижі в перший же день Нового року».
— Жаку! — люто вигукнула Одетта.
Чого він боїться? Паскаль реготався, реготався, він покинув свій букет, щоб досхочу нареготатися, ось він відскочив назад, і колесо авта проїхало по стеблах квітів. Чого він боїться? Вона розлютилася, бо хтось дозволив собі уявити поразку Франції. Ніяка вона не симпатична: слова викликають у неї страх. Вони бояться дирижаблів і німецьких літаків, я бачив їх у 1916 році, вони тоді у штани наклали, і от усе починається знову; авта на повній швидкості гнали по розчавлених стеблах, і в Паскаля сльози виступили на очах, такою комедією все йому видавалося. Моріс геть не вважав це кумедним. Він поставив приятелям по чарчині, й лопатки його й досі щеміли від їхніх ляскань. Тепер він був сам, і незабаром треба буде звістити про це Зезеті. Він угледів білу об'яву на високому сірій стіні заводу Пеное й підійшов, йому треба було перечитати її самому й повільно:
«Згідно з наказом міністра Національної оборони, війни й міністра військово-повітряних сил». Смерть не була аж таким жахіттям, всього-навсього нещасливий випадок на виробництві, Зезета стійка, вона достатньо молода, щоб улаштувати своє особисте життя, якщо немає дітей, то все це так просто. Що ж до іншого, то нехай, він піде воювати, а потім, після всього, залишить гвинтівку в себе, це вже вирішено. От тільки коли ж воно скінчиться? За два роки? За п'ять? Остатня війна тривала п'ятдесят два місяці. Цілих п'ятдесят два місці треба буде треба буде підкорятися сержантам, офіцерам, усім оцим свинячим рилам, які він так ненавидів. Підкорятися кожному їхньому жестові, кожному поглядові, козиряти їм на вулицях, тоді як досі він засовував руки до кишень, щоб, зустрівши когось із них, не затопити йому в пику. В окопах вони будуть такими, хоч до рани прикладай, бояться, що їм усадять кулю в спину, та під час перепочинку допікають солдатам, як у казармі. О, нехай-но тільки прийде перша атака, я залюбки впораю офіцера, який ітиме попереду. Він рушив далі, почувався він смутним і тихим, як за тої пори, коли боксував і за чверть години до матчу перевдягався в роздягальні. Війна була довгим-довгим шляхом, не треба було про неї думати, а то врешті-решт будеш думати, що ні в чому немає сенсу, навіть кінець війни, навіть повернення додому з гвинтівкою в руках. Довгий-довгий шлях. І, може, він сконає напівдорозі, немовби в нього й мети не було іншої, як тільки дати прострелити собі шкуру заради заводів Шнайдера чи скрині пана де Венделя. Він простував у чорній пилюзі поміж мурами заводу Пеное і будов Жермена; досить далеко праворуч він бачив похилі дахи майстерень Північної залізниці, а потім, ще далі, великий червоний димар горілчаного заводу й думав: «Довгий-довгий шлях». Одноокий реготався, стоячи поміж автами, Моріс крокував у пилюзі, а Матьє сидів на березі морі, слухав Жака й думав собі: «Може, він і має рацію», думав про те, що йому доведеться покинути своє вбрання, фах, особистість, голим-голісіньким іти на цю найбільш абсурдну з-поміж усіх воєн, на зарання програну війну, й відчував, що провалюється в безіменність; він уже ніким не був, ні старим Борисовим викладачем, ні старим коханцем старої Марсель, ні надто старим закоханим в Івіш; всього-навсього людиною без імені, без віку, людиною, в якої вкрали майбуття і в якої попереду була нескінченна низка непередбачености. Об одинадцятій тридцять автобус зупинився в Сафі, й П'єр вийшов трохи провітритися. Плескаті жовті хатини понад асфальтовим шляхом; позаду невидне Сафі, яке спускалося до моря. Араби пеклися на осонні, присівши напочіпки на широкій смузі вохряної землі, літак летів над жовто-сірою шахівницею, це була Франція. «Ну, ці можуть начхати на неї», — заздрісно подумалося П'єрові; він ішов поміж арабами, міг доторкнутися до них і все ж таки не був поміж ними: вони незворушно смалили свій гашиш, а він піде гинути в Альзасі; він спіткнувся об грудомаху, літак провалився у повітряну яму, і старий подумав собі: «Не люблю літаків». Гітлер схилився на столом, генерал показував щось на карті й казав: «П'ять танкових бригад. Тисяча літаків вирушать із Дрездена, Темпельгофа й Мюнхена», й Чемберлен притискав хустинку до рота й думав: «Це вдруге мандрую я літаком. Не люблю мандрувати в літаках». Вони не можуть мені допомогти; вони присіли на осонні, схожі на маленькі каструлі з кип'ячою водою; вони задоволені, вони самі на землі; ох, з відчаєм подумалося йому, Боже мій, Боже! Якби ж то я був арабом!
Об одинадцятій годині сорок п'ять хвилин Франсуа Аннекен, фармацевт першого класу з Сен-Флура, один метр сімдесят сантиметрів на зріст, ніс прямий, чоло середнє, невеличка зизоокість, кругла борода, клятий дух із рота й від пахового заросту, до семи років хронічний ентерит, едіпів комплекс подоланий десь віці тринадцяти років, ступінь бакалавра в сімнадцять, мастурбація аж до служби у війську по два-три виверження на тиждень, читач «Тан» і «Матен» (за передплатою), бездітний чоловік Дікюлафуа Есперанс, віруючий католик, який причащається два-три рази на триместр, піднявся на другий поверх, увійшов до подружньої спальні, де його дружина приміряла капелюшка, й мовив: «Я ж тобі казав, вони призивають запасників із посвідкою номер два». Дружина поклала капелюшка на столик, вийняла шпильки з рота і сказала: «То ти сьогодні вирушаєш?» — Він
