Шляхи свободи. Відстрочення - Жан-Поль Сартр

сказав: «Авжеж, потягом о п'ятій годині». — «Боже милий, — сказала дружина, — я так хвилююся, не встигну приготувати тобі все. Що ти візьмеш із собою? — спитала вона. — Звичайно ж, сорочки, довгі підштанки, в тебе є вовняні, муслінові й із бавовни, найкраще взяти вовняні. О, а ще ж пояси із фланелі, ти можеш узяти їх п'ять чи шість, згорнувши в рулон». — «Ніяких поясів, — сказав Аннекен, — це гнізда для вошей». — «Який жах, але ж у тебе не буде вошей. Забери їх, прошу тебе, зроби мені таку ласку, там ти побачиш, що вони тобі стануть у пригоді. Слава богу, в мене ще є консерви, бач, це ті, що я купила в тридцять шостому році, коли були страйки, ти ще глузував із мене, ще в мене є слоїк капусти в білому вині, але ж тобі вона буде не до смаку…» — «В мене від неї печія. А от, — сказав він, затираючи долоні, — якщо ти маєш слоїчок рагу…» — «Ох, слоїк рагу! — вигукнула Есперанс. — Сердешний мій друже, а де ж ти його підігрієш?» — «Овва!» — сказав Аннекен. — «Як це — овва? Його ж треба підігрівати на водяній бані». — «Гаразд, але ж є ще курячий холодець, правда?» — «Авжеж, це так, холодець із курки і добра свиняча ковбаса сирого копчення, котру прислали двоюрідні брати з Клермона». — Він помріяв із хвильку і сказав: «Я візьму свого швайцарського ножа». — «Авжеж. А де я поділа термоса для кави?» — «Ох, справді, кава, треба ж мати щось гаряче, аби наповнити живіт; вперше, одколи я одружений, доведеться мені їсти без супу, — меланхолійно усміхаючись, сказав він. — Поклади мені декілька слив, поки ти тут, і плящину коньяку». — «Ти візьмеш жовту валізу?» — Він аж підскочив: «Валізу? Нізащо в житті, це ж незручно, і потім я не збираюся її втрачати; там усе крадуть, я візьму свого наплічника». — «Якого наплічника?» — «А отого, з яким я ходив на рибалку, ще до нашого одруження. Куди ти його запроторила?» — «Куди я його запроторила? Ох, не знаю, сердешний мій друже, в мене голова обертом од тебе йде, либонь, занесла на горище». — «На горище? Боже милий, там же мишва! Оттак-пак.» — «Краще ти взяв би валізу, вона ж бо невеличка, то й наглянути за нею тобі буде легше. Ой, знаю я, де він, — у Матільди, я позичила його їй у похід за місто». — «Ти позичила мого наплічника Матільді?» — «Та ні, навіщо ти торочиш мені про наплічника? Я кажу про термоса». — «А я хочу наплічника», — твердо сказав Аннекен. — «Ох, любий ти мій, що ж ти від мене хочеш, ось поглянь, стільки мені треба всього зробити, допоможи трохи, пошукай-но його сам, того наплічника, подивися на горищі». Він піднявся східцями і пхнув двері на горище, там тхнуло пилюгою, темно було хоч в око стрель, між ногами пробігла миша. «Нехай йому дідько, та його давно вже струбили щурі», — подумалося йому.

Там валялися валізи, лозовий манекен, мапа світу, стара грубка, фотель зубного лікаря, гармошка — все це треба було пересувати. Якби ж то їй, принаймні, спало на думку покласти його до валізи, де не дістане мишва! Він одну по одній відчиняв валізи, а потім люто їх зачиняв. Наплічник був такий зручний, зі шкіри, із застібкою-блискавкою, в нього можна було напхати силу-силенну всякого добра, крім того, в ньому були два відділення. Отакі речі й допомагають перебути лиху годину; годі було й подумати, які вони помічні. «Так чи так, а з валізою я не поїду, — люто подумав він. — Краще взагалі нічого не братиму».

Він сів на якусь валізу, руки його були аж чорні від куряви, він відчував пилюгу, мов сухий і шорсткий клей, на всьому своєму тілі, руки він тримав у повітрі, щоб не торкатися ними свого чорного піджака, йому здавалося, що він ніколи не набереться хоробрости спуститися з горища, мені геть нічого не хочеться, й ця ніч, яку він пробуде навіть без гарячого супу, щоб наповнити шлунок, все це було такою марнотою, він почувався таким самотнім і загубленим отут нагорі, на самісінькій горі, на валізі, з отим гомінким і похмурим вокзалом, який очікував за двісті метрів од нього, та пронизливий вереск Есперанс змусив його здригнутися: «Ось він! Ось він!» Він відчинив двері і побіг до східців. «Де він був?» — «Знайшла я твого наплічника, він був унизу в стінній шафі». Він спустився східцями, взяв наплічника з рук своєї дружини, відкрив його, глянув і обтрусив долонею, а потім, поклавши на ліжко, сказав: «А скажи-но, любонько моя, чи не купити мені добрячі черевики?»

До столу! До столу! Вони увійшли у сліпучий полуденний тунель; надворі біле від спекоти небо, надворі мертві білі вулиці, надворі no man's land,[6] надворі війна; за причиненими віконницями вони задихалися від спеки, Даніель розгорнув серветку на колінах, Аннекен пов'язав свою серветку довкола шиї, Брюне взяв на столі паперову серветку, зіжмакав її й витер губи, Жаніна завезла Шарля до великої й майже порожньої їдальні, з шибками, що були покарбовані бузковими відблисками, й постелила йому на груди серветку; це був перепочинок: війна, що ж, нехай війна, але ж і спека добряча! Масло у воді, здоровецький кусень на дні, з розмитими оліїстими обрисами, масна сіра вода і крихітні дрібки заков'язлого масла, які плавали горічерева, Даніель дививсь, як у вазочці тануть черепашки з масла, Брюне втер чоло, сир пітнів у його полумиску, мов чолов'яга за роботою, Морісове пиво було тепле, він відштовхнув од себе кухля: «Тьху! Ніби сеч!» Крижана скалка плавала в червоному вині Матьє, він випив, спочатку в його роті було холодно, потім озерце вивітреного вина, ще трохи теплого, але воно відразу ж змішалося з водою; Шарль трохи обернув голову і сказав: «Знову суп! Треба бути йолопом, щоб подавати суп за такої спекоти». Йому поставили полумиска на груди, він грів йому шкіру через серветку і сорочку, він дивився на його порцеляновий берег, він занурив ложку навмання, вертикально підняв її, от тільки як лежиш горізнач, то ніколи не можеш бути певним, що несеш її вертикально, частина рідини розіллялася й закапала в полумисок, Шарль помалу поніс ложку до губів, нахилив її, — от же ж хріновина! Завжди так, гаряча рідина потекла йому по щоці й залляла комір сорочки. Війна, ох! авжеж, війна. Ні, ні, сказала Зезетта, не треба радіо, я більше не хочу, не хочу