Шляхи свободи. Відстрочення - Жан-Поль Сартр

Та зненацька його охопили докори совісти: адже увечері він приїхав до Барселони щасливий, дуже щасливий, це таки правда. Він узяв тижневу відпустку. А завтра поїде собі. «Недобрий я», — подумалося йому.

— Гаряча вода є? — поспитався він.

— Тепла, — відказала Сара. — Кран о ліву руч.

— Гаразд, — мовив Ґомес. — Що ж, буду голитися.

Він увійшов до вбиральні, покинувши двері відчиненими, пустив воду і пошукав лезо. «Коли я поїду, — подумалося йому, — ця стрілянина тут довго не протриває». Звичайно ж, після його від'їзду Сара зачинить малюка у своїй здоровецькій шафі з ліками; якщо тільки не вирішить, що простіше буде забути його тут. «Вона його навчає тільки дівчачим іграм», — подумав він. Через скільки часу побачить він Пабло і що зробить вона з дитини? А все ж у малюка стійкий вигляд! Він підійшов до умивальниці й угледів у дзеркалі їх обох. Пабло стояв посеред кімнати, захеканий, червоний мов буряк, розставивши ноги і застромивши руки до кишень. Сара стояла перед ним на колінах і мовчки дивилася на нього. «Вона хоче дізнатися, чи схожий він на мене», — подумав Ґомес. Йому стало незручно, і він зачинив двері.

«…до мене з малюком. Приїду потягом о четвертій годині в неділю, замовте мені…»; одна долоня важко лягла на його ліве плече, друга лягла на праве. Гарячий і дружній потиск. Ну от: він сховав листа до кишені й підвів очі.

— Вітаю.

— Одетта щойно сказала мені… — мовив Жак, занурюючи свій погляд в очі Матьє. — Бідолахо ти старий!

Не зводячи очей зі свого брата, він сів у фотель, з якого щойно встала Одетта; рука, яку він насилу почував своєю, спритно підсмикнула штани; ноги схрестилися самі. Ці дрібниці його не обходили: він увесь зробився власним поглядом.

— Знаєш, я не вирушаю сьогодні, — сказав Матьє.

— Знаю. Не боїшся, що будуть неприємності?

— Ат! Кількома годинами пізніш…

Жак глибоко зітхнув.

— Що ти хочеш, аби я тобі сказав? Раніше, коли хтось шов на війну, йому могли сказати: захищай своїх дітей, свою свободу або ж край, захищай Францію, врешті, могли знайти підстави для того, щоб ризикувати своєю шкурою. Але сьогодні…

Він стенув плечима. Матьє схилив голову і шкрябав по землі закаблуком.

— Ти не відповідаєш, — проникливим голосом сказав Жак. — Ти вважаєш за краще не відповідати, боїшся, що забагато скажеш. Таж я знаю, що ти думаєш.

Матьє знай шкрябав черевиком по землі; не підводячи голову, він сказав:

— Та ні, цього ти не знаєш.

Запала коротка мовчанка, потім він почув нерішучий братовий голос:

— Що ти хочеш сказати?

— А те, що я взагалі нічого не думаю.

— Нехай буде так, — сказав Жак із прихованим роздратуванням. — Ні про що не думаєш, але у відчаї, це те ж саме.

Матьє силувано звів голову й усміхнувся.

— І не у відчаї теж.

— Врешті, — сказав Жак, — ти ж не хочеш, аби я повірив, ніби ти йдеш на війну покірно, мов той баран до різника?

— Гаразд, — сказав Матьє, — тобі не здається, що я таки трохи скидаюся на того барана? Я йду на війну, бо не можу вчинити інакше. І після цього справедлива ця війна чи несправедлива — для мене це другорядна річ.

Жак відкинув голову назад і глянув на Матьє крізь напівопущені повіки.

— Ти мене дивуєш, Матьє. Страшенно дивуєш, я просто-таки не впізнаю тебе. Як це? У мене був брат-бунтар, цинічний, задерикуватий, брат, який ніколи не хотів, щоб його пошили в дурні, який ніколи й мізинцем не кивнув без того, щоб не спитати себе, а чому це він кивнув мізинцем, а не вказівним пальцем, і чому кивнув саме мізинцем правої руки, а не лівої. І от війна, його посилають на передову лінію фронту, і мій брат-бунтар, мій розбивач полумисків, нічого не питаючи, люб'язно вирушає в дорогу та ще й каже: я йду на війну, бо не можу вчинити інакше.

— Це не моя вина, — відказав Матьє. — Я так і не зміг виробити свій погляд на подібні речі.

— Ну, то погляньмо на них, — сказав Жак, — тут все зрозуміло: ми маємо такого собі добродія — назвемо його Бенеш — який узяв на себе рішуче зобов'язання зробити з Чехословаччини федерацію на швайцарський кшталт. Він зобов'язався це зробити, — з притиском повторив Жак, — я прочитав це у протоколах Мирної конференції, як бачиш, у мене свої джерела. І ця обіцянка означала надання судетським німцям справжньої етнографічної автономії. Гаразд. Відтак цей добродій геть забуває про свої обіцянки і заправляє тими німцями, судить тих німців і здійснює в їхньому краю поліційну владу через чехів. Німцям це не подобається: це їхнє святе право. Тим паче що я знаю тих чеських урядовців, бував я в Чехословаччині: вони страшенно занудні! Що ж, тепер їм хочеться, щоб Франція, країна, як вони кажуть, свободи, проливала свою кров за те, аби чеські урядовці й далі чинили дрібні утиски німецькому населенню, — ось чому ти, викладач філософії в ліцеї Пастера, підеш на фронт, аби останні роки своєї молодости провести глибоко під землею, поміж Бітхе й Віссембургом. Що ж, тепер ти зрозумів, що мої вуха трохи зашарілися, коли ти сказав мені, що покірно йдеш на війну й що тобі начхати, справедлива ця війна чи несправедлива.

Матьє збентежено дивився на свого брата; він думав: «Етнографічна автономія, ніколи не додумався б до такого». Втім для очищення совісти він усе ж таки сказав:

— Тепер Судети хочуть приєднання до Німеччини, а не етнографічої автономії.

Жак зробив страдницьку гримасу.

— Ради бога, Матьє, не кажи, як мій консьєрж, не прозивай їх Судетами. Судети — це гори. Кажи «судетські німці» або ж просто «німці». Ну й що? Вони хочуть приєднатися до Німеччини? Що ж, їх довели до краю. Якби їм напочатку дали те, що вони просили, то ми не опинилися б ув отакому становищі. Та Бенеш хитрував, лукавив, бо великі пуріци в нас змусили його повірити, що за ним стоїть Франція: і ось результат.

Він сумовито глянув на Матьє.

— Все це, — сказав він, — я терпів, бо мусив: давно вже знаю я, чого варті політики. Але те, що ти, чоловік розсудливий, викладач університету, настільки втратив елементарні рефлекси, що спокійнісінько запевняєш мене, ніби йдеш на бойню, тому що не можеш вчинити інакше, — от цього я не можу стерпіти.