Шляхи свободи. Відстрочення - Жан-Поль Сартр

Шалом якусь мить приголомшено дивився на нього, потім на його обличчі знову з'явилася звична убога посмішка, він простягнув руку, взяв свого портфеля і, задкуючи, почав одступати до дверей. Бірненаштц витяг з кишені гаманця.

— Зачекайте, — сказав він.

Шалом був уже біля дверей.

— Нічого мені не треба, — сказав він. — Часом я прошу допомоги у жидів. Але маєте рацію: ви — не жид, і я помилився адресою.

Він вийшов, і Бірненшатц довго дивився на двері, не рухаючись із місця. Це жорстокий чоловік, хижак, вони вродилися під щасливою зорею і у всьому їм таланить. Та через них і відбувається війна; і смерть, і біль — усе через них. Вони — це полум'я і пожежа, вони завдають болю, він завдав мені болю, я несу цей біль, немов дразку під нігтями, немов пекучу жарину під повіками, мов скабку в серці. Ось що вона думає про мене. В нього не було потреби просити її за це, він знав її, якби він міг заглянути в цю темну кучеряву голову, то неодмінно знайшов би там безжальну затяту думку, вона вперта, на свій лад, і нічого не забуває. Він вихилився у піжамі з вікна, розглядаючи майдан Желю, небо було блідо-голубе, сіре по краях, стояла та пора, коли вода біжить камінною бруківкою, струмує дерев'яними прилавками рибних крамниць, пахло від'їздом і ранком. Ранок, морський простір, за ним життя без докорів совісти, круглі хмарки диму від вибухів гранат на порепаній землі Каталонії. Однак за його спиною, за прохиленим вікном, у кімнаті, наповненій сном і ніччю, була ота мертва думка, вона чатувала на нього, судила його, — там був докір совісти. Завтра він поїде, поцілує їх на вокзальному пероні, і вона з малюком повернеться в готель, плигаючи, підніматиметься монументальними східцями, думатиме: він знову поїхав до Еспанії. Вона ніколи не простить йому того, що він поїхав до Еспанії; це рана, що насилу зарубцювалася на її серці. Він знову вихилився з вікна, щоб відтягнути ту мить, коли доведеться повертатися до кімнати; йому хотілося, щоб тут лунали крики, гіркі пісні, болісні уривчасті стогони, — все що завгодно, аби лише не було цього жахливого супокою. Майданом бігла вода. Вода, вогкі пахощі ранку, ранковий сільський гомін. Майдан під платанами був слизький, мокрий, білий і порский, неначе рибина в морі. А вночі тут співав неґр, і ніч здавалася сухою і тяжкою, мов ніч в Еспанії. Ґомес заплющив очі, він почував, що його пронизує гостре бажання Еспанії й війни. Вона цього не розуміє. Ні ночі, ні ранку, ні війни.

— Бах, бах! Бах-бах-бах-бах-бах! — на всю горлянку репетував Пабло.

Ґомес обернувся й увійшов до кімнати. Пабло надів свою каску, вхопив за ствол рушницю і розмахував нею, мов ломакою. Він гасав готельним покоєм і завдавав таких ударів у порожнечу, що замалим не втрачав рівноваги. Сара дивилася на нього мертвим поглядом.

— Це справжнісінька бійня, — сказав Ґомес.

— Я їх усіх убиваю, — не зупиняючись, відказав Пабло.

— Кого це «всіх»?

Сара у шляфроку сіла на краєчку ліжка. Вона церувала панчоху.

— Усіх фашистів, — сказав Пабло.

Ґомес відхилився назад і зареготався.

— Повбивай їх! — сказав він. — Жодного не минай. А он того ти пропустив.

Пабло побіг у напрямку, який показав йому Ґомес, і прицілився з рушниці.

— Бах, бах! — вигукнув він. — Бах-бах-бах. Нема пощади!

— О Ґомесе, — сказала Сара, — бачиш! Як ти міг?

Напередодні Ґомес купив Паблові цілий арсенал іграшкової зброї.

— Треба, щоб він навчався воювати, — сказав він, погладивши малюка по голові. — А то виросте боягузом, як оці французи.

Сара підняла на нього погляд, і він побачив, що ці слова глибоко вразили її.

— Не розумію, — сказала вона, — чому людей називають боягузами за те, що вони не хочуть воювати.

— Бувають такі моменти, коли треба, щоб було бажання воювати, — відказав Ґомес.

— Ніколи, — сказала Сара. — Ні в якому разі. Немає такої ціни, яку можна було б заплатити за те, щоб я опинилася посеред битого шляху без даху над головою і вбитою дитиною на руках.

Ґомес не відповів. Не було чого відповідати. Сара мала слушність. Зі свого погляду, вона мала рацію. Та її погляд на речі належав до тих, якими треба було нехтувати, інакше ніколи нічого не вийде. На її вустах з'явилася насилу помітна гірка посмішка.

— Коли ми з тобою познайомилися, ти був пацифістом, Ґомесе.

— На той час треба було бути пацифістом. Мета не змінилася. Проте іншими стали засоби для її досягнення.

Сара спантеличено замовкла. Її рот був трохи розтулений, і нижня губ одвисла, оголивши поточені карієсом зуби. Пабло розмахував рушницею й волав:

— Начувайся, брудний французе, боягузе ти французький!

— Бачиш, — озвалася Сара.

— Пабло, — хутко сказав Ґомес, — французів бити не треба. Вони ж не фашисти.

— Французи — це боягузи! — заволав Пабло. І почав раз за разом гамселити віконні штори, які важко гойдалися від ударів. Сара нічого не сказала, та Ґомес волів не бачити того погляду, який вона метнула на Пабло. Той погляд був жорстокий, ні, — це був здивований, радше, нерішучий погляд, немов би вона вперше побачила свого сина. Панчоху вона поклала біля себе і знай дивилася на цю чужу істоту, на це мале звіря, яке стинало голови і проламувало черепи, й, напевне, приголомшено думала собі: «Це я пустила його на світ». Гомесові зробилося соромно. «Тиждень, — подумав він. — Достатньо було тижня».

— Ґомесе, — раптом озвалася Сара, — ти й справді гадаєш, що буде війна?

— Сподіваюся, та ще й як, — відказав Ґомес. — Я сподіваюся, що Гітлер урешті змусить французів битися.

— Ґомесе, — сказала Сара, — знаєш, останніми днями я збагнула, що люди — лихі істоти.

Ґомес знизав плечима.

— Вони ні добрі, ні лихі. Кожен керується своїми інтересами.

— Ні, ні, — заперечила Сара. — Вони лихі. — Вона не зводила очей із малого Пабла, вигляд у неї був такий, наче вона провіщає його долю. — Лихі й ладні знищити одне одного, — додала вона.

— Я не лихий, — сказав Ґомес.

— Ні, — не дивлячись на нього, сказала Сара. — Ти лихий, бідолахо Ґомесе, ти дуже лихий. І тобі немає прощення: інше бодай нещасні. А ти щасливий та ще й лихий.

Запала довга мовчанка. Ґомес дивився на цю вгодовану куцу шию, на це знедолене тіло, яке він стискав у своїх