Шляхи свободи. Відстрочення - Жан-Поль Сартр

Жан-Поль САРТР

ШЛЯХИ СВОБОДИ

Відстрочення

Роман

П'ЯТНИЦЯ, 23 ВЕРЕСНЯ

Шістнадцята тридцять у Берліні, п'ятнадцята тридцять у Лондоні. Готель нудьгував на своєму пагорбі, порожній і врочистий, і всередині був отой старий. В Анґулемі, в Марселі, в Ґані, в Дуврі гадали: «Що він там робить? Вже давно по третій, чому він не виходить?» Він сидів у затіненому покої, очі непорушно завмерли під густими бровами, рот був трохи розтулений, немовби йому спав на думку дуже давній спогад. Він уже не читав; його немічна рука, поцяткована старечою гречкою, все ще тримаючи аркуші, звисала з коліна. Він обернувся до Гораса Вілсона й запитав: «Котра година?», і Горас Вілсон відказав: «Десь пів на п'яту». Старий підняв свої великі очі, люб'язно усміхнувся й мовив: «Гаряче». Руда, тріскуча, мерехтлива спека налягла на Европу; в людей пашіли руки, щеміло в очах, пекло у легенях; всі чекали, мліючи від спеки, їдкої куряви і тривоги. В передпокої готелю очікували газетярі. У дворі, непорушно сидячи за кермом своїх авт, чекали водії; на тому березі Рейну, в передпокої готелю «Дрезен», непорушно очікували пруссаки у темних костюмах. Мілан Глінка більше нічого не чекав. Він уже не чекав з позавчорашнього дня. Минулася тяжка чорна днина, неначе блискавкою, пронизана раптовою певністю: «Вони нас зрадили!» А потім час почав текти знову, навмання, ніхто вже не жив просто так, задля втіхи прожитого дня, було тільки завтра, залишилося тільки завтра.

О п'ятнадцятій тридцять Матьє ще очікував на березі жахливого майбуття; тієї ж таки хвилини, о шістнадцятій тридцять, у Мілана вже не було майбутнього. Старий підвівся і перетнув покій, він простував не згинаючи коліна, шляхетною і стрибучою ходою. Він промовив: «Панове!» і мляво всміхнувся, а далі поклав документ на стіл і розгладив аркуші кулаком; Мілан укляк за столом, розгорнутий часопис укривав геть усю церату. Вже всьоме Мілан прочитав:

«Президент і Уряд Республіки змушені прийняти пропозиції двох великих держав щодо основи майбутніх взаємин. Нам не залишається нічого іншого, оскільки ми лишилися самі». Невіл Гендерсон і Горас Вілсон підійшли до столу, старий обернувся до них, вигляд у нього був беззахисний і недолугий, він сказав: «Ось що нам залишається, панове». Мілан думав: «Нічого іншого й не залишається». За вікном почувся невиразний галас, і Мілан подумав: «Ми залишилися самі».

Знадвору долинув голос, тонкий і писклявий, мов у щура: «Слава Гітлерові!»

Мілан підбіг до вікна.

— А чекай-но, сучий сину! — закричав він. — Ось нехай я спущуся!

Надворі чкурнули навтьоки, почулося тупотіння підборів; на розі хлопчисько обернувся, понишпорив у хвартусі й замахнувся. Об стіну сухо торохнули два камінці.

— Це малюк Лібкнехт, — сказав Мілан, — його витівки.

Він вихилився з вікна: вулиця була порожня, мов за недільної днини. Шенгофи повивішували на балконі червоно-білі знамена зі свастикою. Всі віконниці зеленого будинку були зачинені. Міланові подумалося: «А в нас немає віконниць».

— Треба повідчиняти вікна, — сказав він.

— Навіщо? — поспитала Анна.

— Коли вікна зачинені, то вони поціляють у шибки.

Анна стенула плечима.

— Так чи так… — сказала вона.

Їхні співи й галас долинали грімкими нерозбірливими вибухами.

— Вони ще там, на майдані, — не обертаючись, промовив Мілан.

Він поклав руки на підвіконня, подумав собі: «Всьому кінець». З-за рогу вигулькнув опасистий чолов'яга. Він ішов, спираючись на ціпок, і ніс рюкзака. У нього був зморений вигляд, за ним простували дві жінки, що позгиналися під величезними клумаками.

— Єґершмітти повертаються, — не обертаючись, озвався Мілан.

Вони чкурнули в понеділок увечері й мали перетнути кордон уночі з вівторка на середу. Тепер вони поверталися, гордо позадиравши голови. Єґершмітт підійшов до зеленої кам'яниці й піднявся східцями на ґанок. На його сірому від куряви обличчі видніла чудернацька посмішка. Він понишпорив у кишенях свого піджака й дістав ключа. Жінки опустили свої клумаки додолу і дивились, як він одмикає двері.

— Ти повертаєшся, коли вже минула небезпека! — гукнув Мілан.

— Мілане! — хутко сказала Анна.

Єґершмітт підняв голову. Він угледів Мілана, й очі його зблиснули.

— Ти повертаєшся, коли минулася небезпека!

— Авжеж, я повертаюся! — гукнув Єґершмітт. — А ось ти підеш звідціля!

Він крутнув ключа в замковій шпарині і пхнув двері, за ним зайшли жінки. Мілан одвернувся.

— Боягузи нікчемні! — сказав він.

— Ти їх підбурюєш, — зауважила Анна.

— Та це ж боягузи, — відказав Мілан, — мерзенне німецьке поріддя. Два роки тому вони лизали нам п'яти.

— То й що! Не треба їх провокувати.

Старий замовк; рот його так і лишився трохи розтулений, наче він і далі мовчки виголошував погляд на політичне становище. В його великих круглих очах блищали сльози, піднявши брови, він допитливо дивився на Гораса й Невілла. Вони мовчали, Горас раптово сіпнувся й одвернув голову; Невілл підійшов до столу, взяв документ, проглянув його, а потім невдоволено кинув на стіл. У старого був збентежений вигляд; він розвів руками, даючи на здогад, що попри велике і щире бажання нічого не може вдіяти. Уп'яте він повторив: «Я опинився в цілковито неочікуваній ситуації; я сподівався, що ми спокійно обговоримо пропозиції, які я приніс…» Горас подумав: «Старий лис! Ач, як промовляє, дідусь та й годі…» І сказав: «Гаразд, Ваша Екселенціє: за десять хвилин ми будемо в готелі „Дрезен“.

— Лерхен приїхала, — сказала Анна. — Її чоловік у Празі, вона хвилюється.

— Нехай прийде до нас.

— Якщо ти гадаєш, ніби їй буде спокійніше… — ледве усміхнувшись, мовила Анна. — З таким шаленцем, як ти, що вистромлюється через вікно, аби ображати людей…

Він глянув на її марне личко з тонкими спокійними рисами, вузькі плечі й величезний живіт.

— Сядь-но, — сказав він. — Не люблю бачити, як ти стоїш.

Вона сіла і склала руки на животі; якийсь чолов'яга вимахував газетами і бурмотів: „Парі-Суар“, останнє число. Лишилося всього два примірники, купуйте». Він так накричався, що захрип. Моріс узяв газету. Прочитав: «Прем'єр-міністр Чемберлен надіслав листа канцлерові Гітлеру, в політичних колах Британії припускають, що останній надішле офіційну відповідь. Внаслідок цього зустріч із паном Гітлером, яка мала відбутися сьогодні вранці, відкладено на пізніший час».

Зезета заглядала в газету через його плече. Вона запитала:

— Є якісь новини?

— Ні. Те ж саме.

Він перегорнув сторінку, й вони уздріли похмуру світлину, де було знято якусь озіяку, вона височіла на пагорбі й скидалася на середньовічний замок із вежами, дзвіницями і сотнями вікон.

— Це Ґодесберґ, — сказав Моріс.

— Тут сидить Чемберлен? — поспиталася Зезета.

— Здається, поліції надіслали підмогу.

— Авжеж, — сказав Мілан. — Двох жандармів. Тепер їх буде шестеро. Вони забарикадувалися в жандармерії.

До кімнати вдерся