Сестра моєї самотності - Галина Тимофіївна Тарасюк
Невже це той мученицький шлях до довершеності, якої завше прагла, не уявляючи — що це? Колись я думала вслід за одним безумцем, ім'я якого забула, що «ХТО СХОДИТЬ НА НАЙВИЩІ ВЕРШИНИ, ТОЙ СМІЄТЬСЯ З УСІХ ТРАГЕДІЙ НА СЦЕНІ І В ЖИТТІ». Колись думала, що зійшла на найвищі вершини і сміялася, не здогадуючись, що та НАЙВИЩА ВЕРШИНА тільки чекає мене… сліпучо-голуба ВЕРШИНА, з якої з жахом озирнулась на своє життя, мізерне і марне, марнотне існування земного черв'яка, багно без жодної, бодай сухої грудочки, на яку можна було видряпатись і побачити сонце… КОЛИСЬ ТИ УЖЕ НЕ ПОБАЧИШ СВОЇ ВЕРШИНИ. А НИЦІСТЬ СВОЮ ПОБАЧИШ ПРОСТО ПЕРЕД СОБОЮ, НАВІТЬ ВЕЛИЧ ТВОЯ ЛЯКАТИМЕ ТЕБЕ, МОВ ПРИВИД. КОЛИСЬ ТИ ЗАВОЛАЄШ: «УСЕ — ОМАНА!» КОЛИСЬ ТВОЯ ГОРДІСТЬ ЗГОРБИТЬСЯ, А МУЖНІСТЬ НАДЛОМИТЬСЯ. КОЛИСЬ ТИ ЗАВОЛАЄШ: «Я — САМОТНІЙ!»
Лежу на землі, сухій, теплій, і дивлюся в небо. Осіннє небо 1991 року. Глибокий, насичений електрік вигорів і тепер воно сріблясто-голубе, але ще високе, ще бездонне. Час від часу проявляються в небесній амальгамі майже прозорі пташині тіні і знову тануть чи даленіють… Я заздрю їм доброю щасливою заздрістю, як заздрять дітям, квітам і птахам, і душа моя бринить сльозою незбагненної радості. І все моє єство сповнює солодка ілюзія польоту. Це миттєве блаженство, і воно скоро мине, як запаморочення, як дрімота. Плід моєї зрушеної психіки… Але я дорожу ним і навіть вдячна недузі за ці короткі напливи блаженства.
— Тобі не холодно? — питає Станіслав. Його голос повертає мене на землю, суху і теплу, знову відчуваю шкірою її сипкі грудочки, кольке картоплиння, її привітність і заперечливо хитаю головою. Казочка про Антея не бреше. Древні були мудріші за нас і не відгороджувались від Матері Землі гудронами-бетонами. Вони лягали на землю, притулялись до неї, як до материнських грудей, і пили живлющу енергетику… Я теж древня… Я була за мільярди зоряних літ звідси, мільярди, спресовані в одну земну мить…
Та треба вставати. До праці. Ми копаємо картоплю — я і Станіслав. Уперше в житті. На дачному клапті землі. Садив її Станіслав сам. Весною мені трохи полегшало. Після тримісячного нерухомого лежання в лікарні могла рухатися, сідати і з горем навпіл добиратися до туалету. Тоді він і вирішив широким фронтом розгорнути сільськогосподарські роботи на запущеній до здичавіння нашій фазенді. Затіяв посівну, аби хоч на трохи спекатись мене: видно, так я осточортіла йому своїм каліцтвом. Навіть няньку хотів найняти, але я смиренно відмовилась, мовляв, і так всі кошти ідуть на ліки… На що Станіслав лиш смиренно зітхнув… Отак… життя перетворило нас на двох смиренних старців, вірніше — старців…
Краєм ока спостерігаю за Станіславом. Певно, думає, що сплю. Сидить на перевернутому догори дном відрі — старий, згорблений, змарнілий. Буквально за кілька останніх років зосталася від мого державного мужа одна назва. Що ж його так доконало? Цей крах, падіння Вавилону? Чи моя хвороба? Чи роки, адже ж, як не кажи, уже не шістнадцять…
Та, певно, все до купи. Життя пред’являє нам свої рахунки, коханий Станіславе. І треба платити сповна і золотою монетою.
Треба вставати. З натугою піднімаю спочиле, але таке важке тіло. Вмощуюся на старенькому рибальському стільчику. Станіслав підхоплюється, хоче допомогти, але, слава Богу, вже сама справляюся. Сама сідлаю свого «коня». Витягую вперед ліву ногу (вона ще погано згинається) і беруся до роботи. Правою здоровою рукою визбирую картоплини: великі кидаю в одне відро, маленькі — в друге. Гуп-дзень! Відра тихенько подзенькують у дачній прозорій тиші. Сьогодні понеділок. Безлюддя. Благодать… Душа тихенько, боязко насолоджується…
Вибираємося на дачу тільки у будні, коли трудящий люд копошиться в столиці, заробляє, як може, на шмат хліба. У суботу ж і неділю, вимотаний, ошалілий, валом валить на дачні околиці, збуджуючи їх метушнею, криком та трудовим ентузіазмом. Жах! Ну геть чисто голодна татаро-монгольська навала! Моя психіка ще не годна нормально сприймати мирську суєту, хоч тіло вже повернулось на кола свої…
— Картопля цього року зародила, — каже Станіслав. У дзвінкій тиші голос його звучить глухо, мов здалеку. А може, то я просто читаю його думки? Останнім часом ми розмовляємо з ним подумки, точніше, мовчимо. А що говорити?! Про що? Хіба про те, як все минає у цьому світі й нема нічого вічного під небом? Хіба ж я колись думала, що завершу своє життя, порпаючись на клаптику землі, хвора, покинута, всіма забута? Здавалася вічною і непорушною державна твердиня, якій ми служили і яка була нам рідною мамою…
Людина — створіння недалеке і тому безпечне. В добрі їй здасться, що так буде вічно, що вона вхопила Бога за бороду і всі напасті людські обійдуть її. Але судьба-лиходійка — пані капризна — не любить, коли нею нехтують. «Не іспитуй судьбу, — казала баба Харитя. — Пам'ятай про чорний день». Та хіба мені було до повчань неписьменної бабці? Жила так, ніби мені було відпущене вічне благоденствіє, влада, почесті, гроші. Одним днем жила, забувши про чорний… І от він прийшов — мій чорний день. А може — світлий?
СВІТЛИЙ МІЙ ДЕНЬ…Такий тихий, осінній день… Станіслав шпортає картопляні корчі, акуратно розтрушує по ріллі дорідні матові бульби. І раптом просто до моїх ніг падає, звиваючись, перетятий дощовий черв’ячок. Нещасний! Як він кидає своїм рожевим безголовим тільцем, переполовиненим жорстокою сліпою лопатою долі… Брат мій… земний черв’ячок… що він кому заподіяв, за що такі муки терпить? Існував собі, чесно виконував своє земне призначення — дірявив тупеньким слизьким тільцем святу землю та й годі… Чи, може, не так дірявив, не в тому місці і не в тому напрямку? А може, повстав проти судьби своєї черв’якової, виповз із земної темені на світ Божий тоді, коли решта одноплеменців його, нажирувавшись за літо, в передчутті зими заповзла якнайглибше і найтепліше аж до весни? І от цьому — буремному відчайдухові — гірка розплата. Хоча… черв’ячкам і гільйотина не гільйотина: стають просто коротшими на одне безголов'я і далі собі живуть і землю жують. Геть тобі чисто — Я! — Земний черв…
Слава Богу, що належу до великого народу самоїдів, інакше давно б руки на себе
