У затінку земної жінки - Олена Печорна

Валеріївно. Ми не знайомі особисто, я ваша сусідка, живу в будинку, що ­ліворуч.

Жанна враз упізнала це обличчя. Вона часто спостерігала за старенькою, коли щось готувала на кухні. Будинки стояли ледве не впритул, відгороджені невисоким парканчиком, вікна були навпроти, тому обидві господині мимоволі знали одна одну бодай в обличчя.

— Звісно, заходьте. Прошу, — розгублено всміхнулася, відступаючи крок назад. Стало якось аж ні­яково, що жодного разу так і не зробила спроби ­познайомитися ближче, зважаючи на елементарну чемність. — Дякую, що зайшли…

Гостя всміхнулася дещо розгублено, проте зайшла.

— Ніна Павлівна. Будьмо знайомі. Я щиро перепрошую, що відволікла. І якось… із порожніми руками перший раз у ваш дім. Незручно так. Вибачте. Якби не Дрімко, я б вас не потривожила. Онучка подарувала бабусі кошеня, а я, стара тетеря, проґавила й лишила двері прочиненими. Другий тиждень розпитую сусідів, а до вас… Словом, не наважилася отак навʼязуватися, як зараз. Але ваші дітки… Ваня з Варварою, такі милі й чемні, вони сьогодні зранку перемовлялися між собою про якогось Няшку… — Очі старенької зрадницьки блищали. — Пробачте заради Бога, мені тільки б дізнатися, що воно живе. Якби ви знали, як я себе картаю. Отак через старечу неуваж­ність маленьке могло замерзнути…

— Заждіть, Ніно Павлівно. Не переймайтеся так. Руденький котик, так? Пухнастенький такий… Здається, я вас зараз утішу й заспокою. Заходьте. Заходьте-заходьте, не стійте в порозі. Роздягайтеся. Заразом чайку попʼємо і з Дрімком-Няшкою розберемося. Проходьте.

Старенька ніяково роззиралась, а в очах бриніли сльози розчулення, сумʼяття і чогось такого щирого. Так, ніби їй дозволили не до будинку увійти, а не­наче повернули щось значуще, памʼятне й безмірно дороге. Гостя торкнулася горщика з геранню і поспіхом витерла сльозу.

— Надюша теж їх… любила. Пробачте за мою нетактовність і нестриманість… Ми з покійною Надією Андріївною дружили все життя, скільки себе й пам’я­таю. Наді не стало три роки тому… А мені досі увижається, що вона ось-ось покличе на чай з пирогами.

Жанна знову відчула себе якоюсь пустопорожньою, черствою і недалекою. Логічно, що сусідки такого віку, швидше за все, дружили. І зрозуміло, що нові жильці… Ні, таки потрібно було познайомитися першою.

— Пробачте, я навіть не подумала. Пироги печу так собі, а от чай Максим… — і поспіхом додала: — Васильович купує фірмовий. Ходімте. Я навіть чашки залишила від попередніх господарів. Зараз… О, а ось і наш розбишака. Ваш?

Старенька побачила на дивані рудий пухнастий клубочок і просяяла.

— Дрімко… Слава Богу. Хороший мій, ти знайшов собі нових господарів, ще й яких. Звісно, я б сама так зробила. Що тобі зі мною, коли є Варя з Іваном.

Кошеня безтурботно муркотіло й раз по раз вигинало спину, підставляючи загривок під зморшкувату долоню.

— Ніно Павлівно, пропоную як слід відсвяткувати цю подію, — усміхаючись до сусідки, ставила чайник на плиту. — Доведеться тепер графік для кота складати. У які дні й де він житиме. Якщо можна, ми бронюємо вихідні.

Жанна жартувала й щиро раділа раптовій гості. Щось було в цій старенькій жінці тепле, приязне, тактовне, щире й шляхетне водночас. Щось, що наповнювало простір особливим відчуттям — подібне вона відчувала в ранньому дитинстві, коли її бабуся ще була жива й здорова. Власне, за віком покійна бабуся і новоявлена сусідка, швидше за все, і справді були з одного покоління. Їм судилося і пожити, і набачитись, і пережити сповна, от тільки Ніна Павлівна й досі тримає спину рівно, рухи виважені, без найменшого поспіху, мова… У Жанні раптово прокинулася професійна «чуйка»: журналісти таки вміють зчитувати людей.

— Ніно Павлівно, а ви часом за професією не педагог?

Старенька пильно подивилася в очі, так, ніби наді­йшла її черга «читати», розважливо кивнула головою й усміхнулася краєчками вуст із легкою іскринкою.

— А ви, мабуть, журналістка… Кореспондентка. А може бути, навіть письменниця?

Господиня ледве не впустила чашку з рук, настільки несподіваним стало припущення людини, котра знала її всього лиш кілька хвилин, а озвучила те, про що Жанна навіть ніколи по-справжньому не замислювалася.

— Що ви, ні. Просто виконую одне замовлення…

Усмішка гості стала ще виразнішою, а в голосі дзвеніли нотки добродушного сміху. Так усміхаються, коли дитина несподівано для себе робить важливе відкриття або ж нарешті успішно виконує складне завдання.

— Якщо вам так простіше думати, Жанно, то нехай. Можна, я з вашого дозволу буду так до вас зверта­тися? — Узявши кошеня на руки, прониклива сусід­ка присіла на стілець навпроти й зізналась: — Я час від часу бачу, як ви щось друкуєте ось тут на кухні. Пробачте за мою нетактовність, не мала наміру робити це навмисне… Після смерті Наді будинок довгий час стояв порожній. Її онук намагався зробити тут ремонт, але не склалося. Знаєте, я все ніяк не могла звикнути до темряви у вікнах, а потім, як не дивно, до життя.

Старенька ковзнула поглядом по чашках і зітхнула:

— Пробачте, я таки вельми вредна. Колишня вчителька. Що поробиш. Весь час когось повчаю, тому, якщо зроблю боляче, пробачте. Але, дивлячись на вас, думаю, що цей дім і сама околиця провінційного містечка… тимчасовий прихисток. Гавань, до якої мусили пристати… за певних обставин.

Жанна затихла, кілька хвилин сиділа мовчки, обіймаючи гарячу чашку долонями, і чудувалась, як сарафанне радіо безпомилково спрацювало. Певно, тут усі знають усе про всіх і навіть більше, хоча… літня сива жінка навпроти аніскілечки не схожа на місцеву пліткарку. Власне, може, прийшов час озвучити все як є, проговорити це бодай комусь.

— Що ж, Ніно Павлівно, мушу визнати, заздрю вашим учням. Власне, я досі не впевнена, чи затримаюся тут надовго, але так уже сталося. Завагітніла втретє, потрапила в лікарню, працювати не змогла. Заощадження швидко вичерпалися, столиця банально стала нам не по кишені, і Максим… Васильович привіз нас до своїх батьків. Потім ми придбали ось цей дім. І стали вашими сусідами. Якось так.

Гостя слухала її короткий спіч із щирим співчуттям та розумінням, жодною реакцією, жодним рухом чи словом не зачепила за живе, не змусила виправдо­вуватися чи жалітися. І Жанні раптом стало легко й просто, бо все насправді так, а не інакше. Зрештою сивочола жінка підсумувала сказане коротко і ясно:

— Знаєте, Жанно, у житті з нами трапляється різне, дуже різне, але все відбувається для нас.

— Ви справді так думаєте?

Старенька всміхнулась.

— Що ви! Знаю. І запрошую вас завтра з дітками на чай. Аби ви тільки знали, як раділа б Надя, що саме ви оселились у їхньому будинку.

Жанна замислено зітхнула.

— Не знаю… Часом мені здається, що ми тут зайві.

Ніна Павлівна відпустила кошеня, подивилася пильно й поклала зморшкувату й таку теплу-теплу долоню поверх Жанниної.

— Дівчинко, не кожному відчуттю варто довірятись, а от дослухатися треба. Усе, дякую за чай, не буду відволікати порожніми балачками, а то вредну Павлівну й хлібом не годуй — дай поговорити. Спасибі, що заспокоїли стару. Хоча… — літня пані хитро усміхнулась, — я таки знала, що Дрімко у вас. Відчувала. А передчуття жінки зазвичай точніше, аніж прогнози всіх чоловіків…

Передчуття

Чогось мені Ви так і не сказали…

Це був не біль — це був бездонний страх,

Мій світ,