У затінку земної жінки - Олена Печорна

— Жанно, думаєш, мій не бурчить? Чи, моʼ, ідеал, прости Господи? Ні, таких, мила моя, не буває. Ми і сваримось, рідко, правда. Головне, в одне ліжко лягаємо. А коли вже щось таке скаже, ну зовсім дурне, я, Жанно, знаєш, слухати слухаю, а сама хороше пригадую. І його… у перші дні наших зустрічей. Сергій мій так за мною ухажував, аби тільки хто знав. Хочеш вір, хочеш ні, але він замовкає. Правда, не зразу. А потім ще візьме й по-моєму зробить.

Дякувала, прощалася з Людою, а потім ще деякий час розмірковувала про своє, поглядаючи то на годинник, то та вхідні двері. Вечір глибшав із самотністю в парі, і зрештою жінка одягала піжаму, вмощувалася на ліжку, підкладаючи подушки під спину, та слухала, як солодко муркоче Няшка. Рудий розбишака терпляче вижидав, доки Варя засне, а затим чимдуж біг у спальню, видряпувався на ліжко, згортався клубочком і собі засинав. Жанна однією рукою гладила пухнастий клубочок, другою гортала стрічку соціальних мереж, аж доки не спинялася на котрійсь із фотографій, аби уважніше роздивитися радісну усмішку. Збоку здавалося, що вона її «приміряє» або ж прагне скуштувати щастя на смак. Що ж, нехай воно чуже, нехай, але ж воно є.

***

Перший час австрійка не помічала людей довкола, німувала й жила з відчуттям, що провалилася в холодну безвихідь. Світ ніби існував окремо, дихав, рухав­ся, говорив, кричав і сміявся, а вона застигла в нерухомості, втративши найменшу здатність відчувати… Не бачила, не чула, не розуміла, просто була. У рідкісні миті «присутності» жінка немов прокидалась, а отямившись, споглядала чужі почуття з подивом, ніби пригадувала щось віддалене й далеке. Певно, перші сорок днів жалоби замість матері жило її горе й могло затриматися довше, однак глибокі сніги приспали біду плачем немовляти…

Фаня народила на сороковий день по смерті Марійки. Ні раніше, ні пізніше, день у день. На світ зʼявився здоровий та жвавий хлопчик, котрий сповістив про свою появу голосним задиркуватим криком і таки змусив жінку отямитися. Після втрати оселя наче труною стала — просторою і порожньою, а з появою малюка враз наповнилася рухом, криком, кректанням, нічним сопінням та одвічними материнськими клопотами. Немовля як ніхто потребувало рук, уваги, догляду, а найбільше — любові. І Фаня зреш­тою повернулася до життя. Сповивала маленького, заколисувала, пригортаючи до грудей теплий згорток, роздивлялася кожну рисочку й дивувалася, як зримо рід чоловіка проявлявся в крихітному личку, немов хтось угорі під копірку малював. Коли маленький затихав, обережно клала сина, а потім подовгу сиділа, схилившись над ліжечком. Захар роздобув його одразу після народження сина й поставив поряд з їхнім.

— Воно осьде гойдається. Тобі легше буде… — говорив, винувато ховаючи очі, бо не знав, чи колись оте «легше» настане. Спостерігав за дружиною і розумів, як їй болить, як кривавить розпука зсередини, як сочиться свіжою раною втрата.

Хоч і старалася, гляділа новонародженого, переймалася старшими дітьми, дбала про чоловіка, і словечком не дорікнула й не пожалілася, а «своїм» мучи­лася, так мучилася, брела то горем, то життям, коли що гору брало. А вже як бракувало сил терпіти, виходила в сад і ставала біля грушки, що сиротливо тулилася до вікна дівчачої кімнати, — уже й стежку протоптала в заметах, ходивши. Захар спершу бурчав, сварився: мовляв, придумала таке, — застудишся, що тоді робитимемо, — але згодом дав їй спокій. Ходить — то й ходить. Ще й мати, було, заступалася.

Якось прийшла Горпина підсобити, допомогти з діть­ми, поріг переступила, а далі ноги не несуть. Не зустрі­чає її онучечка, не обіймає ріднесенька. Ніде немає їхньої пташечки. І все тут про Марійку нагадує, кожна дрібничка — наче ножем по серцю. Як оте видержать? Коли зирк — невістка надвір пішла й нема її, не вертається. Горпина вслід рятувати (таки ж дитятко годує, берегтися треба), роззирнулася, а Фанечка їхня коло грушки стоїть, на вікно дивиться, сльози на лиці, а сама всміхається світло так, хороше, наче дочечку свою провідати прийшла. І Горпині враз від серця відлягло: якщо всміхається, значить, живе невісточка. Через те й Захарові своєму приказала:

— Не чіпай її, сину. Хай так перебуде. Час мине — і воно мине… Рубчик на серці зостанеться.

Лишалися рубці, ой лишалися, не один і не два — скільки доля відміряла. Деревʼяний хрест на Марійчиній могилі поруч з Івановим став, наче небо вкраїнське підперти треба було. Чи корінням у землю врости, щоб своєю стала, ріднішою за рідну?

Так чи ні, однак якось увечері меншенька Фанечка розпачливо притулилася до матері, рученятами обвила, лице на грудях сховала й запитала:

— Мамочко, а я теж помру, як Іван з Марією? Я ж не в Горбові народилася… Значить, тут… чужа…

Жінка й дихати перестала, ошелешено обійняла дочку, усю до крихточки в собі заховала.

— Рідненька моя, оце вигадала… Оце ти придумала. Хіба ж важливо, хто де народився… Усі люди на землі — лише гості. Усі. Хтось довше затримається, хтось — менше, кому скільки судилося. Головне, що ми є одне в одного, правда ж? Могло ж і не бути…

Дитина затихла, заспокоїлася, стисла мамину руку й прошепотіла:

— Як добре, що Марійка в мене була. Я її не забуду…

Жінка слухала, цілувала дівчачі коси й усміхалася — тихо, світло, не помічаючи сліз, що невпинно текли по обличчю й капотіли в темряву. Отак їй страждати ще не доводилося, і водночас вона й не любила аж так. Серце наче вшир розходилось,

угору, вглиб

і на всі сторони світу,

щоб любов умістити — всю, яка є.

Тієї ночі австрійська уродженка українкою стала у своїх відчуттях, думках, сподіваннях, бо вже знала: Горбів — її доля, така, як є. І прийняла її без супротиву, жалю чи образ, навпаки — із вдячністю, теплом, вірою. Наче вже тоді знала чи передчувала, що тієї любові їй щедро відміряли, ой щедро, певно, на кілька життів вистачило б, а тільки їй одній дісталося.

***

Гостя на їхньому порозі з’явилася морозним сонячним ранком, коли все довкола було оздоблене інеєм. Здавалося, що Куликівка вбралася в кришталеве мереживо. Максим поїхав в адміністрацію рано-вранці, діти помандрували до школи пізніше, а заразом встигли зробити з десяток зимових селфі. Пробігли вулицею найближчі сусіди. Жанна ні з ким не була знайома особисто, проте обличчя вивчила, відтак упізнавала, вважаючи за знайомих. Певно, у провінційних містечках лише так і буває. Єдине, чого не поспішала робити, — завʼязувати ближчі, уже товариські стосунки. Не відчувала, що готова до цього.

І ось вийшла в перший коридор, щоб полити герань на підвіконні, відтягнула фіранку вбік і здивовано завмерла з поливалкою в руках. У вікні виднілася постать несподіваної гості. Літня жінка із сивим волоссям, що як ніколи пасувало до сьогоднішнього ранку, ніяково переступала з ноги на ногу й нащось — певно, від хвилювання — знімала плетені рукавиці, а за якусь мить знову їх надягала. Вочевидь, незнайомка прагнула втамувати хвилювання, а може, і взагалі сумнівалася, чи варто натискати на вхідний дзвоник, аби сповістити про свій візит. Жанна розгублено поставила поливалку на підвіконня, і стало зрозуміло, що господиня і гостя помітили одна одну, тому зреагу­вати таки доведеться. Незнайомка ніяково всміхнулася і постукала, Жанна відчинила двері.

— Доброго ранку, Жанно