У затінку земної жінки - Олена Печорна

Чоловік розчулено всміхався.

— Так якщо у квіточку, значить ваша, — і, ховаючи погляд, уже пошепки додавав: — Бач… що для дочки придумав…

Першу ніч у «новому» домі Фаня ледве перебрела, насилу ранку діждалась. Усе їй кроки чиїсь увижалися і людський стогін; лежала, стишена, і слухала голос дощу, наче сповідь, затим уставала тихенько, щоб Захара не потривожити, засвічувала світло й виходила до дітей — пересвідчитися, що сплять. Хоча дарма чоловіка оберігала: Захарові, видно, теж не спалося, проте господар вигляду не подавав, розкошував у просторому ліжку, тільки воно з доброго дива чогось муля­ло, лишень рано-вранці притулився до дружини, обняв, вуса шию залоскотали, і прошепотів на вухо:

— Обіцяв тобі, серденько, що й у Горбові жить по-людськи будемо, ось і заживемо. Тільки обвикнемося трохи. Ти диви, яка сирість знадвору, а тутечки сухенько. Казав: сухо буде.

Не так сталося, як гадалося. Не було їм сухо, ой не було. З місяць гуртом прожили чи, може, трохи більше. Сільський люд якраз трохи звик до нових «квартирантів». Звісно, поза спинами гомоніли дов­ше, аякже. Фані все увижалося, що слова людські до тіла липнуть, наче друга шкіра, — скільки потім не мий, щось та й лишалося. Найбільше прикрощів і сорому почувала, коли йшла до школи на уроки. Перші дні так і зайвий раз очей не підводила, сторонилася колег-учителів, а зустрівши кого з односельців на вулиці, похапцем віталась і тінню спішила до «нового» дому. Хоча до серця припав зовсім не дім, а сад. Осінній, задумливий, тихий, він поволі скидав додолу жовтий лист, наче не гілля оголяв — для неба простір звільняв, а те сповзало донизу дрібними слізьми, а то й вранішніми туманами. Хоча, певно, то земля дихала, перш ніж заснути холодним сном.

Зрештою за місяць Пономаренки таки більш-менш обжилися, звикли до нових стін і навіть вхідчини відбули. Фаня, правда, противилась і затято відмовляла чоловіка.

— Не треба, Захаре, не зачинай ґвалту. Нам вхідчи­ни, а комусь… усе одно що поминки. Не треба, чуєш?

Чув, добре чув. Вигляду не подавав, однак й у самого, бувало, ні з того ні з сього та й зашкребе в грудях, залоскоче, заниє. Заспокоював себе: мовляв, як не він, так хтось інший у цих стінах порядкував би. Та хіба совість приспиш? Будила, ой будила. Бувало, посеред ночі на рівні ноги зривався і біг, не відаючи куди. Ноги наче самі несли. А скільки озирався? Щось, було, робить чи й відпочиває, коли враз по спині холодок піде… вкрадливий, наче спостерігають за ним до пори та до часу, а що завтра буде — мовчать, вижидаючи.

Може, через те й послухався жінку, командувати не став. Треба було начальство «одбути», подякувати як слід за «розширення житлової площі»? Він і віддячив. Хорошим могоричем одбувся, правда, у конторі. Спасибі Фані з дівчатами: на стіл було що поставити. І Палажка Іванова підсобила, і мати пирогів напекла. Усього вистачило, гули-гуляли — світанок стріли, проте в дім нікого чужого не привів. Своїх же покликали, коли ранкова паморозь землю прихвачувати почала, відтак роботи на ній поменшало, а вечори в зиму завертали. Батьків запросили, братів із сім’ями, сестру, хрещену, навіть Андрій її був. Той хоч у літах і додав, а запал колишній лишився, ще й парубоцького горіння стало більше: уже приглядатися почав, яку б то дівчину до вінця кликати… чи то пак розписуватися…

Ет, що вже казати — життя змінювалося на очах: сьогодні ще один порядок, а завтра, гляди, вже другий. І до тих змін, як не крути, треба було прилаштовуватися й підлаштовуватися. Спільний обробіток землі? Спільний… Тільки як в оте «спільне» своє та й добровільно віддати? Мусив Захар Пономаренко розтолковувати своїм, пояснювати. Батько спершу затявся, на супротив пішов: як це — землю свою в чужі руки? А скотина чим завинила? Оце хазяїни так хазяїни, скоро по світу з торбами підуть. Помовчав Василь до сина місяць-другий, хоча тоді в одній хаті жили, зубами поскреготів, Горпину кріпким слівцем «порадував», а сам приглядався до влади нової, сторожко приглядався, пильно. Зрештою чіпкий розум мужицький хутко дійшов, що й до чого, а головне — чим скінчитися може. Змирився, пристав до отого «спільного» і загнав біль глибоко, наче скабку: ззовні наче й нема, а всередині пече. Може, через те в «новій хаті» сина бував рідко, пальців двох рук вистачило б, щоб порахувати.

Однак на вхідчини прийшов, ніде правди діти, уважив, і Горпину свою послухав, щоб з усіма дітками «у ладу» та «гуртом». Воно, мабуть, і правильно: посиділи, погомоніли, начастувалися. Іван, коли чарку випивав, усе хвалив брата, ой хвалив, ще й на австрійську невістку час від часу позирав: чи оцінила старання, чи зрозуміла. Натомість його Палажка тіши­лася тихо, до Фані, наче гоже літечко, усміхаючись. Адже он які кімнати просторі, світло як, гарно, прибрано, місця скільки для дітей. А до дівчаток зайшла, так і вклякла, вражена. Треба ж, скільки є стін — усе у квітах, наче в саду райському. Краса! Затим підвела очі до стелі й ураз розгубилася: Матінко Божа, це ж як павутиння звідтіля діставати?

— Лячно й дивитися?

Озирнулася на голос, усміхнулася розчулено, наче не за Фаню, а за себе тішилася:

— Добре вам тут, Фаню, еге? І маленькому, коли родиться, своє ліжечко буде. Живіть, сестричко, та радуйтесь. А як і було що не так, скоро забудеться.

Аби ж то… Марійці стало зле вночі. Молодша, Фаня, помітила, як сестрі раптом зробилося холодно, тому хутенько перебралася зі своєю ковдрою до неї в ліжко, аби зігріти й удосталь нашепотітися. Так повелося ще змалечку. Малі й нетямущі, вони щовечора ховалися в бабиних подушках на печі, пустували, сміялися, шепотілися про денну шкоду й дитячі забавки, а наговорившись, вмовкали. І перш ніж сон ковтав світ аж до ранку, сестрички мали одне мовчан­ня на двох. Відтак тієї грудневої ночі все було як зав­жди, як тисячі разів до того і як уже ніколи… опісля.

Коли Марія озвалася, Фаня ось-ось мала провалитись у сон.

— Фаню…

— М-м…

— Тільки ти нікому не розповідай, обіцяєш?

Сну немов і не було, бо кожнісіньке слово — уже таїна.

— Обіцяю… А про що не розказувать?

— Фаню, мені сниться… рай.

— Як? Звідки ти знаєш, що рай?

— Бо там наш старший Іван. Ти його памʼятаєш?

Фаня мружиться, ніби прагне вихопити мерехтливий образ старшого брата, однак їй це погано вдає­ться, і дівча розчаровано зітхає. Сестра, намагаючись утішити, обіймає, її дихання зовсім поряд, близько-близько.

— Йому добре там. Дуже добре… Так добре, що часом не хочеться прокидатися… зовсім…

Фаня злякано розплющує очі й вдивляється в темінь.

— Не кажи так…

— Не буду. І ти нікому не говори.

— Не буду.

Дівчатка ще деякий час лежать обійнявшись і слухають ніч і серця, котрі цієї миті незбагненним, дивовижним чином бʼються одночасно, неначе одне, тільки безмірне…

— Памʼятай мене… Чуєш? Скільки житимеш…

Фаня заворожено киває, стискаючи долоню сестри.

— Обіцяю. А ти… мене…

Марія всміхається. Фаня не може того бачити, темінь поглинула не те що кімнату, дім, сад — здається, проковтнула весь світ, проте кожною клітинкою свого