У затінку земної жінки - Олена Печорна

— Я любитиму, сестричко… Любитиму. А любов — то теж рай…

За тиждень Марійку ховали. Дівча згоріло, як свічечка, тихо й без мук. Ніхто й не очікував, що лихоманка забрати може, ще й так нагло, неждано й негадано. На четверту добу під ранок заснула їхня Марійка і вже не прокинулася, наче янголи душу покликали кудись у кращі світи. А в день поховання, коли моцні горбівські мужики виносили з будинку труну, пішов сніг. Невагомий і швидкоплинний, він осідав і одразу ж танув, лишаючи вогкий слід. Тут ось був, а за мить уже нема. Немов життя людське… є, доки кружляє в повітрі… А скільки летітиме і який той політ — нікому знать не дано.

Отак і провели Марійку — чорно-білою хурделицею: у повітрі — біло, до землі — чорно, а посере­дині — тіні живі ворушаться. Одну попід руки вели, весь час утримуючи на ногах, бо сповзала додолу не слізьми — криком, та таким страшним, що чоловіки-комуністи подумки Бога згадували, а жінки плакали, скільки йшли селом. Біля двору старших Пономаренків, діда з бабою, зупинилися, щоб онука погостювала востаннє. Гостювало дівчатко чи ні, а бабу Горпину довго втихомирити не могли — усе онучечку кликала на піч… відігрітися. І кликала, і просила, і молила, та тільки не слухалася Марійка, не вставала.

На плач і ґвалт людський, ледве ногами пересуваючи, виповзла з двору столітня сусідка Власівна. Спираючись на два ціпки, притупцяла до хвіртки й стала горе уважити. Коли ж похоронна процесія неквапом рушила, а за деякий час зникла ген-ген у кінці вулиці, старенька обернулась у бік церкви, яку людська глупота клубом зробила, перехрестилася шанобливо й прорекла:

— Бач… Не минулося. Як зайшли на чужі сльози, біль та горе, так своїми й умилися.

***

Жанна тримала в долоньках крихітний рудуватий клубочок, котрий муркотів і час від часу лоскотливо облизував пальці.

— Мам, ти чого? — дивувався Ваня, геть спантеличений. — Ти що, плачеш?

Вона хитала головою, що ні, усміхалась і навіть не помічала, як по обличчю течуть сльози зворушення, ніжності й замилування.

— Ванько, ти не понімаєш. Глянь, який няшний… Мам, ми ж його собі оставимо, правда? — допиту­вала­ся Варя і, щоб погладити малюка, ставала навшпиньки. — Я його Няшкою кликати буду. Няшко, привіт.

Діти знайшли кошеня у дворі під кущем хризантеми, коли воно жалібно нявкало й дрібно тремтіло всім своїм вусато-хвостатим тільцем, а за якихось двадцять хвилин перебування в будинку знайда ось-ось мав стати їхнім.

— Мам, я за ним прибирати буду, і годувати, і доглядати — усе-усе робитиму, тільки давайте залишимо Няшку. Ну будь ласка!

Жанна спостерігала, як кошеня допитливо обнюхує диван й обережно перебирає лапками, обсте­жуючи незнайомий простір. Малесеньке живе створіння потребувало передусім уваги й тепла, адже, як тільки відчувало руки, згорталося клубочком і довір­ливо облизувало пальці, пробуджуючи ніжність. І щось у ній таке оживало, щось глибинно-значиме, щось забуте й витіснене десятками «треба», «маю», «не зараз» і «потім». А тут ще й діти в облогу взяли:

— Мам… Так залишимо? Давай залишимо!

Жінка знічено мовчала, адже усвідомлювала ризики. До того ж оця хвостата манюня за кілька місяців стане справжнісіньким бешкетником, який завдаватиме неабиякого клопоту. А якщо взяти до уваги, що до того часу в будинку має зʼявитися немовля…

— Варю, сонечко, а може, у Няшки вже є господарі? Він же звідкілясь узявся в нас на подвірʼї?

Ваня пирхнув і труснув неслухняним чубом.

— Взявся, аякже. Підкинули…

Донька кліпнула до брата, не розуміючи, про що він, потім перевела погляд на маму й закусила губу, як робила завжди, коли от-от могла розплакатися.

— Правда… підкинули?

— Доню, ми не знаємо. Няшка міг і загубитися.

— Але ж холодно… Він міг…

Всезнаючий підліток, вочевидь, хотів змовчати, проте таки не втримав язика:

— Смішна… Їх убивають, щоб зайвий раз не заморочуватись, а тут підкинули. Папка он заборонить оставити, і нам викидати прийдеться.

Варя нажахано прикрила рота долонями.

— Реви — хоч трісни. Батько нізащо не дозволить. Йому на твої соплі начхать.

— Ваню…

Син дивився прямісінько в очі з викликом, протестом, запалом, з розпукою та відчаєм одночасно.

— А що? Хіба не так? Ти ж сама його не залишиш, бо скоро малий родиться.

Жанна кілька хвилин ошелешено намагалась упі­знати сина. Здавалося, навпроти неї зараз стоїть не підліток, а маленький мужчина, котрий мусить коритися правилам, які не приймає. Варя і собі розгублено кліпала, розтираючи сльози по обличчю, а потім тихенько стала за братом і затулила собою пухнастий клубочок, який нарешті знайшов собі місце й солодко заснув на самому краєчку махрового рушника. Зрештою геть неочікувано для самої себе Жанна погодилася:

— Треба буде спитати в сусідів, а поки хай побуде в нас.

— Ура!!! Няшко, ти чув? Ти тепер у нас житимеш, — пищала, захлинаючись радістю, Варя, а розгублений Ваня гладив знайду й зворушено бубонів:

— Всьо, Варко, тепер можна сказати: у нас справж­ній дім. Навіть кіт є.

Вагітна замислена жінка розгублено всміхалась і зачудовано стенала плечима. Це вона? Це справді вона? Може… якась інша жінка…

Що ж, як би там не було, жива забавка враз заполонила собою зимові канікули, додала сміху, гамору, крику й суперечок, бо діти ніяк не могли вирішити, де і з ким Няшка спатиме. Кошеня і справді виявилося надзвичайно потішним, лагідним і страшенно допитливим. Воно просто не могло не подобатися, відтак навіть Максим милостиво згодився, аби де­який час воно в них пожило, доки знайдуться господарі — старі чи нові, неважливо, аби тільки зʼявилися.

— Ще й кота нам на голову. Хай побавляться трохи, а потім я кудись прилаштую. Бо ота шерсть скрізь і сцики… Тобі клопоту мало?

Жанна слухала чоловіка, а ніби книгу читала про… зручне, комфортне та сите життя з натуральною шубою в шафі.

— Так малі хочуть…

Усміхався, пирхаючи недолугим сміхом:

— Знайшла малих. Мале скоро буде, про нього ­подумай.

Жанна думала. Часто й подовгу дослухалася до малюка, гладила живіт, навіть розмовляла, але чомусь потай, коли ніхто не чув. Перекладаючи одяг на полицях, почала відкладати манюсінькі повзунки й смішні костюмчики, котрі лишилися після Варі. Більшість речей вона давно роздала знайомим знайомих, але най­памʼят­ніші залишила, і ось тепер потихеньку складала «придане» для немовляти. Особливо тішилася крихітними шкарпеточками, такими малесеньким, що, здавалось, їх можна вдягнути на Няшку. Бувало, прикладала їх собі до живота, підходила до дзеркала й роздивлялася, нахиливши голову вбік, ніби визначаючись із розміром. Може, тому її дивувала, чи то пак навіть смішила лікарська термінологія на зразок:

— Плід розвивається нормально. Матка в тонусі. Будемо спостерігати.

Зрештою, спостерігали. Жанна бувала на оглядах значно частіше, аніж решта вагітних, і затримувалась у кабінеті найдовше. Зазвичай її возив до лікарні Петрович, заразом допомагав із закупами в магазинах. Коли було особливо зимно, жінка мусила одягати подаровану чоловіком шубу, правда, чомусь страшенно тому внутрішньо противилась, а споглядаючи реакцію Максима, знову думала. Думала багато й різного, уже не дивувалася, не обурювалася, не вимагала й не намагалася щось кардинально змінити чи довести своє. Просто була та й годі, нагадуючи дерево в саду — живе, хоча й спить. Іноді телефонувала Людмилі з лікарні: спершу цікавилася справами Віки, а потім розпитувала про подружнє