У затінку земної жінки - Олена Печорна

Дощенту розчиняється в сльозах…

Наталя Шевченко

Звідки воно зʼявилося? Як і коли? Чому? Передчуття буревію — дикого, потужного, незворотного й руй­нівного — прокинулося в жіночому серці задовго до весни 1940 року. Однак увиразнилося, стало по-особ­ливому відчутним, коли на горбівських пагорбах під першим по-весняному теплим промінням почав сходити сніг. Здавалося, ніби в груди камінець утрапив і муляє щоразу дошкульніше: осьде я, не відмахнешся тепер, не приспиш.

Сорокачотирирічна горбівська жінка часто виходила за село й тривожно вдивлялася в обрій, так, ніби могла розгледіти страшну й моторошну темінь, що загрозливо сунула зусібіч. Велетенське чорне ніщо, допоки незриме, ще невиразне й не помітне для людського ока, поволі, неквапом розповзалось і ось-ось мало з’явитися на горизонті. Жінка вслухалась у безтурботний передзвін весни, однак ніяк не могла позбутися відчуття, що ось тут зараз тихо, затишно, спокійно, а за кілька тисяч миль земля здригається від гуркоту суцільної руйнації. Перед внутрішнім зором спливало моторошне видовище: завіса суцільного, непроглядного мороку поволі та невпинно накочується ближче й ближче, лишаючи по собі таку ж самісіньку безпросвітну чорноту.

Коли жінка поверталася додому, увесь зворотний шлях подумки шепотіла слова молитви, прагнучи відігнати якнайдалі нав’язливі видіння. Проте це допомагало лиш на якийсь час: передчуття неминучої катастрофи поверталися знову й знову, а найдивніше, що видимих, зрозумілих та логічних причин для тривоги не було.

Прожиті роки, мов сніги по весні, спливали в безвість. Час минав, і минало життя, котився клубок української долі, всотуючи сльози й радощі, любов, розлуку, втрати. Усе було, всього назбиралося за сімнадцять зим і літ. Коли йшла повз сільське кладовище, стишувала крок і тихенько завертала до діток… Проходила звичною стежкою, що петляла поміж могил, і спинялася біля своїх. Хрест на Марійчиній моги­лі став не останнім для її дітей. Господь щедро дарував їй нові життя і благословляв материнством: десять разів судилося їй народити, десять разів чула перший крик немовляти, десять разів тулила новонароджене дитя до своїх грудей, сповивала, заколисувала нову долю чи долечку… Та не всі біля мами лишилися, ой не всі. Здіймалися до неба її дітки зовсім маленькими, янго­лятами потішними в рай відходили. Народиться, підросте, на ніжки стане, натішиться, других натішить, а хвороба нагла, мов біда лиха, нізвідки візьметься й за собою смерть веде. П’ять разів німа вічність приходила й п’ять разів серце глибшим робилося, доки корінням у горбівську землю не вросло міцно й густо. Уже не вирвати, не розірвати й не розкраяти.

…Приголубила, поцілувала хрести — усі по черзі, очі в небо весняне підвела й задивилася в блакить неозору. Чисто як, Господи, лагідно там, угорі, красиво. Наче немає ні болю, ні сліз людських, ні страждань, ані втрат. Живи, людинко, живи, радуйся і за все Творцю дякуй. Франциска Францівна Пономаренко, тринадцять років як Фаня Францівна, так і жила: просто, тихо, з вдячністю. Що б не сталося — дякувала, що б не було — приймала. І стільки щастя оте прийняття дарувало, стільки радості, любові й миру душевного, що кому іншому годі збагнути було чи розумом осягнути. Найближчі — і ті дивувалися:

— Фаню, скільки в тобі терпіння того? Де воно все вміщається?

Власне, так воно збоку й здавалося. Якби хтось уважніше придивився до невеличкої темноволосої жінки з карими очима, навряд чи зауважив би сивину або ж уже помітні зморшки, простенький одяг чи напрацьовані руки — усе це ставало другорядним та несуттєвим. Біля цієї звичайної горбівської жительки просто хотілося бути поряд, аби відігрітися.

— Добрий день, Фаню Францівно!

— Доброго вам здоров’я. Як Міша ваш почувається?

— Ой спасибі, уже луччє. До школи проситься.

— Передайте, будьте ласкаві, що ми всі чекаємо.

— Передам, ой передам. Ото він зрадіє, що я з вами балакала, — усміхалася котрась із горбівських жінок і з вдячністю дивилася вслід учительці, потім могла ще когось стріти дорогою і похвалитися, що з Францівною говорила, а вона така «ловка» вчителька, така добра й чуйна, про Михайлика турбується.

— А про кого вона не турбується? Усіма опікується. Шкода, що прийшлося з будинку перебиратися…

— Правду кажеш. Онде завернула Францівна у свій новий двір. Ой-ой-ой, а який же будинок був… Я б свого зʼїла давно, а вона, бач, хоч би словом з ким обмовилася, пожалілася чи посварила.

— Свята або геть-чисто дурна.

Причинила хвіртку за собою, постояла під березою, яка ось-ось і сережки примірятиме, та й пішла до хати про своє мовчати. Про лихо своє Фаня і справді ні з ким не говорила, навіть Захаровим батькам не жалілася. Єдина, хто про гризоту її знав, — Палажка. Та воно й не дивно.

Дві жінки ось уже другий десяток усяке горе навпіл ділили, а радість на двох множили. У душу подруга з допитами не лізла, розмов не нав’язувала, тільки бачила, відчувала й помічала. Через те не раз і не два Захара сварила та соромила, своєму чоловіку Іванові жаліючись.

— Поговорив би з ним, чи що? Надоумив би брата. Всякого в житті буває, та всякі часи минають. Перебралися в меншу хату, так на харчі зосталося. Таки ж пʼятерко діток. Фаню заміж віддали, може б, ще й подівувала. Наші он при нас, женихами переби­рають. А вона, сердешна дитина, батьків пожаліла, уважила. Скруту батьківську полегшила. Тепер зі свекрами, мов сиротина, зосталася. Інший батько вже б додому забрав.

Іванові Палажчині розмови мов кістка поперек горла — без них бачив, що останнім часом не те щось із братом діється.

— Цить. Розкудкудакалася. Збоку видніше, еге? А всередину хто зазирав?

— Кому?

Сердився, брав щось до рук, аби наче в справі, і поспішно гримав дверима, надвір тікаючи. Палажка натомість поралася біля печі, нашвидкуруч годувала господарство й бігла до колгоспної ланки відпрацьовувати трудодень. Проте як тільки випадала вільна хвилина, вихідний або ж празник, жінка дбайливо збирала такий-сякий харч і несла гостинця хрещеникам — таки ж ростуть діти.

Іван он уже парубок, сімнадцятий рік як-не-як. Не помітили, як виріс, високий зробився, голос погрубшав, плечі вшир роздалися. Школу закінчить, а чи далі вчитися піде, чи при колгоспі останеться — вирішує. Але хіба Палажку обдуриш? Видно, маму жаліє, допомогти хоче. Добрий хлопчина, чуйний, про меншеньких дбає, тішить більше від рідного батька. А вони ж його люблять без пам’яті. Обчеплять, повиснуть на шиї Софійка з Вітюшою, а Мишко малий з ліжечка рученята тягне, ніжками чеберяє. Ото радості. Сказано — діти. Хіба їм є діло до стін? Стеля над головою є? Є. Хліб і до хліба. Сутужно, скрутно, правда, але ж укупочці.

А як шкодувала, як переймалася Палажка старшою дочечкою, як просила ще трохи в батьківській хаті зостатися. Не послухала — заміж пішла. Та чи далеко зайшла, сердешна дитина? На такі самісінькі злидні погодилася, як не гірші. Переживала, що ніхто «германку» брать не захоче? Нащо спішила? Така ж тиха дівчина, довірлива, добра, приязна, роботяща. Хіба б не знайшлася їй доля? Знайшлася б. Ні, не послухала. Чи покохала? Свого гніздечка захотілося, свого щастя окрайчик. Хто ж знав, хто відав, що при живому чоловіку солом’яною вдовою зостанеться? Палажка аж сльозу втерла, згадавши, як Фаня їхня побивалася, як плакала, сердешна,