У затінку земної жінки - Олена Печорна

коли засудили Миколу. Набрав бідолаха гороху собі на згубу. Чи зерна? Ніхто розбиратися не став, кайданки накинули й вісім років дали. Вісім! Якби тоді не сестричка, котра саме родилася, хтозна, як би Фаня-молодша ту біду пережила. Бо коли дізналася, що в матері дів­чинка народи­лася, наче прокинулась — з рук не спускала маленьку, виціловувала, кожному стрічно­му розповідала, що мама дівчинку народила, дівчаточко, сестричку.

Отак у роздумах Палажка до двору підійшла, хвіртку прочинила, а ноги відбирає — далі не йдуть. Стоїть і слухає, чи голосу Захарового не чути у дворі. Хай би на роботі був. Як на роботі, то наче спокійніше, а вже який назад вернеться — і ворожка не наворожить, усяко буває. Що воно із чоловіком зробилося? На рівному ж місці. І дітки тобі, і батьки, і родичі, робота, дім… був. А жінка яка! Тихіша за літо, розумна, мудра, любляча. Скільки й живе поміж них, а Палажка жодного разу не чула, щоб дорікнула чи назад попроси­лася, хоч би й у гості збиралася. Кажуть же, що рідня щоразу в листах запрошує, кличе, жде всіх. Жінка зітхнула тяжко й співчутливо, бо як воно — від мами далеко стільки років, від сестричок і брата, від рідні? Горбів, звісно, гарне село, красиве, та кажуть, що Австрія — справжнісінька казка з луками смарагдовими, горами, широкими виноградниками, будиночками кам’яними, як на картинці. Палажка бачила, бо Фаня показувала листівочки: очей не відвести, аж не віриться, що така краса на землі буває. А в них онде… береза гілля схилила й коси розчісує, весну жде, виглядає.

Кілька кроків стежиною — і будинок на поріг кличе. Непоказний. Оце обмінялись із євреєм Пономаренки, зайшли й живуть. Дерев’яні сіни та дві кімнатки крихітні, піч, грубка, долівка земляна… стіни Фаня з дочкою побілили — свіженько стало й затишно. Хоч і чужинкою сюди приїхала, а за стільки років усього навчилася, ніде правди діти, ніякої роботи не боїться. Добра господиня Францівна, справна й доладна.

— Добрий день вам у хату! Де тут мої горобенята поховалися? Хрещена гостинця принесла.

На печі подушки заворушилися, запищали, засміялися, злазить униз малеча — Вітюшка із Софійкою, біжать, рученята постягують.

— Мої маленькі! Ви обідали? Бо хрещена цукерок від зайчика принесла. Смачні. Тільки зайчик просив, щоб чемним діткам віддала. Ви маму слухались?

Кивають, щасливі, аж світяться личка дитячі, в оченятах сонячні зайчики вистрибують.

— Мамо, хрещена прийшла. Хрещена.

У другій кімнаті Фаня озвалася:

— Проходь, Палажко. Зараз Михайлика погодую.

— Захар у конторі? Чи, може, на тракторному? — спитала й зразу ж пошкодувала. Нащо тривожити? — Іван мій казав, що до оранки готуються, техніку оглядають. Я молочка принесла свіжого. Ану ж, хороші мої, ходіть сюди. З булкою смачно буде, а з повидлом яблучним — так і пальчики оближете. Чуєш, Фаню, а у вас біля хати то часом не антонівка? З неї добре повидло вдається.

До кімнати увійшла Фаня з дитиною на руках, усміхнулася, поглядом обійняла.

— Антонівка. Я Захара просила винограду придбати, за хатою посадити хочу, там сонячно й затишно. Він у Чернігові вчора був і… не встиг.

Замовчала, до малого підійшла та давай забавляти — той у сміх.

— Ще успієте. Я Івану своєму скажу — привезе. Правда ж, Михайлику? Потіхо моя, ходи сюди, ходи на руки до хрещеної. Мама щось зробити вспіє. Ох, козак, а співає як! Чули, людоньки, музикант росте!

Отак за розмовами й за роботою день у вечір за­йшов. Незчулися, як за вікнами сутінки пролягли, горбівськими вуличками покотилися аж до сільської ради, магазину, а попід школою відпочити вмостилися. Чути, як люди перемовляються, з роботи вертаючись. Повз двір вантажівка промчала, за нею підвода слідом, хтось педалі крутить, бо чути, як дзвінок дзеленчить, щоб дорогою поступилися. Палажка малого до себе притулила й усміхнулася. Може, хоч вони, дітки, краще життя застануть. Таки живе село, розростає­ться. Завтра он увечері в клубі концерт даватимуть до Восьмого березня. Палажка спершу дивувалася ­жіночому празнику, а затим якось звикла. Нові часи, нові порядки, значить, і святкування. Вони з дівчатами корів на фермі подоять — і додому бігом, щоб прибратися. Плаття нове вдягне, дочка старша пошила. Може, матір покличе до Фані, щоб малого погледіла, так і Фаня погодиться піти. Учителі обов’язково будуть, ще й у перших рядах сидітимуть. Тільки їхня Фаня не хоче до клубу ходити, усе відмовки шукає, уже коли зовсім край, тоді йде.

Чудна: до церкви ніколи не ходила, хоч удома й молилася, а як із церкви клуб зробили, ледве не захворіла, переживаючи, з лиця спала, самі очі зосталися. Тільки не їй переживати треба було, а місцевим активістам боятися треба було суду Божого чи вже якого іншого, бо всіх до одного як не болячка, так приключка або каліцтво скосили. У кого дитятко без рук родилося, кому ноги відтяло, когось параліч розбив. Жодному не минулося. Може, через те Фаня клубу сторониться, бо, якщо вдуматись, то гріх страшенний. Хіба ж добра добавиться, як отам потанцюєш? Та тільки ніде дітися. Може, коли колгосп їхній розбагатіє, окрему будівлю зведе? Он де багатші села, там і життя краще. Гляди, і вони в передовики виб’ються, заживуть. Бо скільки ж мучитися? То голодно, то холодно, то страшно, аби не забрали, куди не треба. Скільки можна — уже й жити пора, дітей на ноги піднімати, радіти.

Доки про все оте передумала, малого заколисала, у ліжко поклала й додому збиратися почала. Фаня саме в хату зайшла після пóрання, усміхнулася очима. Очі теплі, глибокі, наче чай з медом.

— Спасибі, Палажечко, що зайшла. Допомогла.

— І перебавились.

Жінки неспішно вийшли у двір, ще трохи коло хвіртки постояли, весною дихаючи. Бо весни ж скрізь і всюди розлито, тільки й усього, що не видно її. Ото як щастя жіноче. Хіба розгледиш його чи пощупаєш? Або на складові розкладеш? Чи рецепт який знайдеться — один для всіх?

Фаня поверталася до будинку тиха, неначе спокійна й стривожена одночасно. Як не дивно, переїзд прийняла з полегкістю, переступила поріг позаминулої осені і якось одразу відчула, що «її». Обмінятися мусили, бо так скрутно ще не жилося, бідували всі, їм теж прийшлося терпіти. Захар довго зважувався на обмін, усе думки гадав, але зрештою сам наполіг, бо по-іншому ніяк. І сам згодом мучився найдужче, усе собі дорікав. А Фані й нічого: просто, скромно, тісно, але своє, їхнє, стіни не тиснуть, не шепочуть поночі, що чужі. Відтак порядкувала із задоволенням, тихою радістю і вдячністю, заповнюючи скромний простір особливим жіночим теплом. І що? Хату за пів року годі було впізнати: хоч зовні й не змінилося нічого, а всередині затишно, заходь і відпочивай душею. Якби тільки хотілося приходити…

Пізній вечір під вікнами ліг, прямісінько у квітник, де вже прокльовувалися первоцвіти. Фаня поглянула на годинник, покликала дітей, обцілувала й вклала спати на печі, як колись це робила у свекровій хаті. Іван якраз сьогодні пішов до діда з бабою помогти, так там і лишився. Мимоволі уявила вже такого дорослого сина на теплому черені старенької бабиної печі й усміхнулася. Пройшлася першою кімнатою, зібрала й поскладала дитячі речі, відсунула вбік заслінку й горщик з борщем ближче до жару прилаш­тувала, аби теплим був, коли