У затінку земної жінки - Олена Печорна

— А бодай ти здоровий був, зятьок. Головне, Жанночку мені бережи. Сам знаєш, раптом що — як клопа, прихлопну. Чао, мої хороші, чао, мої золотенькі, бабуня любить вас і скоро прилетить. Ото як тільки лялька родиться, зразу ждіть бабулю в гості!

— Ждемо! — А вже коли вимкнули відеодзвінок, підморгнув. — Жданиками наїлись. Жанко, там, у духовці, така смакотєнь — пальчики оближеш. Ще пів годинки, і за стіл, нехай мій синулька мʼясця покуштує.

Жанна спостерігала, як чоловік, підстрибуючи, поспішив на кухню. Усміхнулась, поклала долоні на живіт і прошепотіла змовницьки:

— Нехай папка ще трохи порадіє. Правда ж, доню? Дурненький папка, хоч і начальник. Дівчатка — то не хлопці, дівчатка — то сама… любов.

Чому сказала, звідки «випірнуло» це відчуття, не розуміла, адже про стать майбутньої дитини вони не знали. Під час останнього УЗД маля, наприклад, «соромилося» й увесь час ховалося, зрештою лікар, кот­рий проводив процедуру, облишив затію визначити стать, припущень теж робити не став, лише від­жартувався:

— Точнішу інформацію, шановна, отримаєте в пологовому.

Мабуть. Певно, у пологовому народиться й вона — удруге. Принаймні Жанну не полишає відчуття, що ця вагітність абсолютно інша, відмінна від усього пережитого раніше. Якесь тотальне обнуління. Ніби в ній одночасно із цим дитям запустили програму глибинного переформатування, і що відбудеться потім — неможливо уявити чи передбачити. Ще вчора вона готова була чим завгодно заприсягтися, що її шлюб — показова мильна булька, ось цей стомлений будинок — тимчасовий прихисток, який нізащо не стане справжнім домом, власне, як і провінційне містечко — своїм.

— Мамо, а де келихи для шампанського? Ми кухню всю перетрусили — не знайшли.

— А вони вже тут… Я під ялиночку поставила.

— Блін, прийдеться тепер усе по місцях розсовувати. Пап, а давай і ти під ялинку щось покладеш? Давай? А то ну його — до ранку ждати.

— Підождеш, Варю, на все свій час.

Що ж, Жанна, здається, свого дочекалася. Як тільки північ відкалатала дванадцятьма ударами курантів та відсалютувала феєрверками, Максим дістав величенький пакунок, присів поряд і всміхнувся отією своєю… усмішкою з весільного фото чи колишнього життя, коли йому ще страшенно кортіло її дивувати.

— Я тут до Нового року… премію отримав. — Здалося, на якусь коротку мить йому навіть голос зрадив. — Спершу хотів ноутбук для тебе придивитися, а тут вияснилося: точка одна прикривається, товар під нуль… реалізовують. Словом, ти, моє золотко, все «круглішаєш», зима іде… Корочє… Тата-та-дам! Я тобі шубу прикупив… норкову! Як не твій розмір, поміняємо, не переживай. Головне, тепер ніхто не скаже, що в Коломійця жінка гола й боса. Всьо. Новий «уровєнь жизні».

***

У «новий» дім сім’я Пономаренків мала переїхати восени, проте затяжні дощі, котрі пройшли напередо­дні, розмили ґрунтові дороги вщент, ніби не пускали. Чи застерігали? У день переїзду Горбів накрило туманним рядном упереміш із дощовою мжичкою. Незважаючи на ранкову сутінь, Фаня заходилася збирати речі ще задовго до світанку, в’язала нехитре добро в клунки й шепотіла молитви, не відаючи, як стишити внутрішню тривогу та сум’яття. Здавалось би, мала тішитися: ось-ось стане господинею у своїй хаті, та ще якій. Захар увесь останній тиждень, щойно дізнався про розподіл житла й скорий переїзд, мало не літав од радості.

— Фаню, це тобі не абищо, а добротний будинок на деревʼяних мостах. Просторий, великий. Усім місця вистачить, хоч кожен рік народжуй, — і, жартуючи, клав широкі долоні на округлий живіт. — Чого ти наче кислиць обʼїлася? Усміхнися, жінко, нове життя починаємо.

Фаня не перечила чоловіку, споглядала за всім нібито збоку, відсторонено, хіба коли тривога піднімалася, мов скаламучена вода, тоді потай шепотіла слова молитви. Того мокрого ранку душевне вагання невістки добре бачила Горпина, і хоч у самої серце вже кілька місяців, як кудись у п’яти обірвалось і колотиться, проте Фаню заспокоювала, вправно складаючи клунки докупи:

— Нічого, дочко, нічого. Таки нові часи прийшли й нові порядки стали. Одні порозкошували, тепер другі поживуть. Таки ж не вкрав, а власть житло виділила. Там, угорі, видніше кому. І сама подумай. От хіба ти, дочечко, не заслужила? Он яка вчителька, горбівці пова­жають, дітки тягнуться. І своїми… — стишила голос, — Бог не обділив. Де ж нам усім тут уміститися, а?

Марія з Фанею наче бабу почули — прокинулись, із печі злізли, очі сонні, а вже свої клунки зі скарбом дівчачим на лаву тягнуть.

— Мамо, бабо, а батько правду казав? У нас окрема кімната буде? Своя?

На печі з-поміж подушок випірнув Іванко й радісно сплеснув у долоні.

— І в мене буде. У всіх буде, еге?

— Атож, оце будете так матір з батьком слухатись — гляди, кожному по кутку дістанеться. Іванку, онучечку, а може, у баби з дідом останешся, га?

Хитре хлопʼя змовницьки всміхалось.

— Останусь, тільки другим разом. Ви ж, бабо, самі сказали, що наша черга по-людськи жить.

— От бешкетник малий! Злазь. Злазь, кажу. Поможи клунки виносити, он який добрий хлопчик виріс. А Марійку так і заміж віддавати можна… Мої хороші, ідіть до мене, баба хоч обійме на прощання. Хтозна, коли тепер вас у гості ждати…

Фаня втирала непрохані сльози долонею, ховаючи очі, щоб Горпина не помітила, і ніяк не могла зрозуміти, за чим тужить і чого. За долівкою земляною чи, може, стінами, котрі кожнісіньку весну білила? Або за старезною облущеною грубкою, для якої поліна навпіл рубати треба, бо довгі не влазять. Чи, може, за піччю, що потріскує десь наче коло тебе й гріє на черені дитячі сновидіння. І за руками потрісканими, виробленими й лагідними, що оце клунки складають, а до неї туляться.

— Фаню, дочко, не плач, чуєш? А то й свекруха розплачеться.

У прочинені двері зазирнув Захар.

— Підвода у дворі, командуйте, що першим нес­ти. — Кліпнув і враз махнув рукою. — Ет, бабська гвардія. Заллєте хату слізьми. Добре, хоч у нову перебираємося. Там, гляди, сухо буде.

Казав, бо не знав. Що просторо було, то вже так, ніде правди діти. І вільно, і розкішно. Будинок навіть чимось нагадав давно втрачений дім, їхнє колишнє ­сімейне гніздечко за сотні кілометрів звідси, у милому серцю Санкт-Маргаретені.

Фаня мимоволі здригалася, коли про те думала, і ховала заплакані очі. Може бути, щось подібне відчував і Захар, бо заклопотано й уже по-хазяйськи походжав кімнатами, проте чомусь усе одно завертався до Фані, наче пересвідчитися хотів, чи бачить, чи тішиться.

— Дивися, скільки місця, і все твоє, Фанечко, усе наше. Бачиш? А сад який, полюбуйся. Ващенко на сортах знався, ловкі дерева розводив, тепер усе воно наше.

— Таточку, а ота кімната — для нас? — не тямили себе від щастя дівчата. За шість років вони помітно подорослішали, витягнулися в зрості, тож завиграшки обіймали батька за стан, проте в очі зазирали довірливо й з таким щирим захватом, на який здатні хіба маленькі діти. — Там