Зірка впаде опівночі - Теодор Костянтин
Священик зрадів, що румунський солдат, який до того ж говорить по-угорськи, хоче оглянути церкву, і дозволив навіть піднятися на дзвіницю, порадивши капралу помилуватися селом згори. Сам він уже підстаркуватий для того, щоб супроводжувати гостя…
Проте Улю цікавила не краса навколишніх краєвидів, він у першу чергу став вишукувати оселю Катуски. І знайшов її не без труднощів, — скособочену убогу хатину з пообвалюваними стінами. Провулок стрімко спускався в яр, який дугою облягав село з південного сходу. До нього збігали хисткі дерев'яні східці, що не мали навіть поручнів.
З вежі хата й подвір'я були як на долоні. Двір заріс бур'яном. Нема ні воріт, ні стайні, ні повітки, тільки криниця з корбою та барабаном. Недалеко від неї — скирточка старої, напівзогнилої соломи. Хата, напевне, стояла пусткою. Важко уявити, щоб красуня Катуска жила в такій халупі.
І все-таки вона там призначила побачення.
Хоч Уля і видивився уже весь куток, йому не хотілося спускатися вниз.
Сподіваючись, що хтось вийде поратися по господарству, він пильно стежив за хатою. Постояв з півгодини, але ні Катуска, ні хтось інший уже не заявлявся на подвір'ї.
Спускався з вежі дуже збентежений. Невже ця молодичка насміялась з нього? Чи, може, з остороги навмисне призначила побачення в порожній хаті? Всіляко намагався заспокоїтися, та даремно. До того ж він уже вирішив будь-що зустрітися з Катускою. І день тягся для нього неймовірно довго.
Нарешті настав вечір. Охоплений почуттям неспокою, Уля поволі йшов вулицею. Тамував хвилювання і думав: «Мабуть, я перебільшую небезпеку. Виходив же я сухим з води і в важчих обставинах! Це ж безглуздя заздалегідь так хвилюватись!..»
Катуска вже чекала біля воріт. Вона відразу ж притислась до нього і прошепотіла:
— Нарешті, любий… Знав би ти, що я передумала, чекаючи на тебе…
— Але ж я не спізнився? — запитав Уля, обіймаючи молодицю.
— Не знаю! Ось стою вже з півгодини. Так повільно минав час. Ну, ходімо до хати!.. — І взяла Улю за руку.
— Але ж там темно! — вражений незвичайною тишею, мовив Уля.
— Я затулила вікна. Це ж війна… Та що ти озираєшся? Не з'їм я тебе!..
— Дурниці! Скоріше це тобі треба лякатися.
Катуска ледве чутно прохихотіла:
— Мені не страшно. Я смілива, солдате, та й сильна. Зможу навіть тебе побороти.
— Ет, вже й хвалишся! Ти ж така мала!
— Ось побачимо, хто вихваляється. — Катуска дзвякнула клямкою. — Заходь!
Затиснувши в правій кишені пістолет, Уля ступив у сіни. Молодиця замкнула двері зсередини і вийняла ключа.
— Боїшся, що нас застане якийсь твій коханець? — вдавано пожартував капрал, приховуючи своє збентеження. Його це й справді стурбувало: один шлях для відступу вже відрізаний.
— Коли б мала коханця, не бігала б за тобою. Заходь сюди! — показала молодиця на двері, звідки пробивалося світло.
Переступивши поріг, Уля зрозумів, що він побоювався недаремно. В кімнаті сиділо два чоловіки. Рудоволосому було років під сорок. Поклавши ногу на ногу, він попихкував люлькою, а руки тримав у кишенях галіфе. На ногах новісінькі жовті чоботи з короткими халявами. Обличчя його прикрашали розкішні мадьярські вуса. Другий — косоокий парубок років двадцяти двох. На ньому теж чоботи, але чорні, вже стоптані, і сірі штани з грубого домашнього сукна. Хоч у кімнаті тепло, однак плащ його застебнуто до шиї.
Обидва угорці поводилися зовсім спокійно, не виявляючи ніякого злого наміру. Однак Уля насторожився. Безперечно, це пастка, а він, навіть передбачаючи таку ситуацію, не попередив нікого з друзів. Та зараз було пізно розкаюватись.
Відчувши небезпеку, Уля не розгубився, а, навпаки, зібрав всю силу волі. Така вже у нього вдача. Чим загрозливішою ставала обстановка, тим спокійніше він поводився. Тільки думка працювала все напруженіше.
«Зрештою, навіщо мене сюди заманули? — мислив собі капрал, хоч уста його вимовляли слова звичайного привіту. — Одне з двох: або спробують забити, або, погрожуючи смертю, почнуть випитувати якісь відомості. Звичайно, вони нічого не доб'ються. А зараз треба поводитися так, ніби я й не підозрюю ніякої небезпеки».
Прикинувшись здивованим, капрал весело вигукнув:
— Катуско, а ти й не сказала, що в тебе гості!..
Молодиця взяли його за руку і підвела до рудого.
— Які там гості! Ось мій батько, а оцей парубок — брат.
Вражені його поведінкою, угорці мимоволі потиснули йому руку, хоч їх обох пересмикнуло від цього. Це ручкання особливо роздратувало косоокого, який відразу ж закашлявся. Проте Уля згодом помітив, що той кашляв мало не через кожні п'ять хвилин.
Під час нового приступу кашлю плащ його трошки розкрився, і хоч парубійко хутко загорнувся, капрал все-таки встиг помітити дуло автомата. Інстинктивно зиркнув на рудого, який, не виймаючи рук, сидів собі і спокійно попихкував люлькою. Певна річ, в його правій кишені був напоготові револьвер.
І лише тепер Уля збагнув, в якому жахливому становищі він опинився.
«Незнайомці можуть вистрілити кожну мить, — думав капрал. — Косоокому не треба навіть виймати автомата з-під плаща. Ось він нахилить дуло, натисне курок, — і я звалюся з ніг, прорешечений кулями».
— Прошу тебе, не гнівайся, — прошепотіла Катуска. — Я все тобі розповім. Зараз вони підуть. — І спробувала вивільнити руку.
Однак Уля міцно тримав її за лікоть, розуміючи, що поки Катуска біля нього, угорці не вистрелять. А справжні їхні наміри було зрозуміло з поглядів: обидва дивилися на нього з люттю і ненавистю. Косоокий час від часу запитально позирав на рудого, немов чекаючи наказу.
Збагнувши, що небезпека побільшає, коли заговорить рудий, капрал затремтів з ляку. Це з ним бувало рідко, хоч в житті його траплялося чимало пригод.
«Будь-що виграти час. Треба
