Зірка впаде опівночі - Теодор Костянтин
— Чому?
— Стривай, брате. Це ж сталося ще до твого приїзду. Забили одного мого шофера. Невже не чув?
— Та щось базікали хлопці з шифрувального, але я не второпав. Проте вони до пуття не знають…
Молодший лейтенант перехилився через стіл і шепнув:
— Тут уже пахне шпіонажем.
— Невже?
— Коли цим убивством зацікавився другий відділ, то це вже напевне. Все допитувались і допитувались. Один час я навіть думав, чи не підозрюють мене самого. Не знаю, як і стримався, щоб не виматюкатися…
— Значить, вас добряче попомучили. Але зараз, напевне, ви вже спокійні.
— Слава богу! А то вже було недалеко й до божевілля, — чомусь голосно засміявся Попазу.
Щоб догодити йому, Уля посміхнувся й собі.
— Дійсно, неприємна історія, пане молодший лейтенант. Але що ви думаєте самі? Невже водій справді був шпигуном?
— Хто, Пантелімон? За нього я ручаюсь головою.
— Чому ж тоді його застрелили?
— Видно, ти не дуже тямиш у такому ділі. Коли б він був шпигуном, то навіщо його вбивати?
Попазу зміряв капрала тріумфуючим поглядом.
— Вірно! Я про це й не подумав, — наївно мовив Уля.
— Тільки нехай усе залишається між нами. В моїй голові склалась думка, якої я, звичайно, не висловив працівникам другого відділу. Адже в таких випадках краще мовчати.
— Переді мною, сподіваюсь, вам нічого таїтися.
— Та звісно. Ось що я думаю. З усіх їхніх запитань мені зрозуміло, що другий відділ вбачає у вбивстві Пантелімона звичайнісіньку помсту одного ворожого агента іншому. Однак я певен, що Пантелімон не причетний до шпигунства, хоч у мене й нема доказів. Можу погодитись, що його застрелив шпигун. Але яка ж причина? По-моєму, одна-єдина. Мабуть, Пантелімон якимсь чином дізнався про самого агента та його діяльність або йому стали відомі деякі факти, що могли привести до викриття і арешту шпигуна. Тоді той вирішив убити шофера. Мені це припущення здається більш вірогідним, ніж версія про помсту ворожого розвідника. А ти як гадаєш?
— Як ви щойно зауважили, я не дуже розуміюся на цьому. І все-таки мені здається, що ваше припущення ближче до істини. Однак тут важко збагнути одне. Чому Пантелімон не пішов у другий відділ одразу? Можливо, він і не думав цього робити.
— В цьому й уся біда!.. — посміхнувся Попазу. — Я вважаю, що шпигун розправився з водієм раніше, ніж той встиг зв'язатися з другим відділом.
— Це важко допустити! — заперечив Уля.
— Чому?
— Бо я не бачу того, що могло б йому перешкодити зараз піти до другого відділу.
— Зараз… Усе залежить від того, як розуміти це слово. Коли хтось відкладає справу на другий день, то це вже не «зараз». Не можна сказати «зараз» і тоді, коли минула година. Але якщо ти виконуєш якесь завдання, скажімо, через чверть години, то хіба це не «зараз».
— Все залежить від терміновості цього завдання. Іноді навіть хвилина важить багато.
— Ти маєш рацію! Смерть бідного Пантелімона є доказом цього. І все-таки я залишаюсь при думці, що він просто не встиг повідомити другий відділ. От подумай. Вбивця, стріляючи в нього, ризикував життям. Адже ні місце, ні час не підходили для цього. І все-таки він рискнув? А чому? Напевне, в нього не було іншого виходу.
— Якщо це так, то, значить, Пантелімон дізнався про діяльність шпигуна до своєї смерті.
— Звичайно.
— Мені здається, що його вбито саме тоді, коли він заходився лагодити мотор. Хіба ні?
— Авжеж!
— То невже він не розумів, що треба спершу піти в другий відділ…
— Ти, брате, не знаєш шоферів! Я певен, що Пантелімон, прикро вражений поломкою, вирішив за всяку ціну знайти пошкодження. Це ж професійне честолюбство, і тільки!
— Коли я правильно вас зрозумів, він міг зробити це своє відкриття в дорозі!
— Нарешті ти збагнув!..
Уля не без подиву визнав, що припущенням молодшого лейтенанта Попазу не слід нехтувати, і вирішив обміркувати все на самоті. Однак зараз він прийшов сюди з іншим наміром.
— Скажіть, Пантелімон добре розбирався в машині?
— Це був чи не найкращий шофер у колоні.
— Як же тоді пояснити те, що він не знайшов пошкодження?
Попазу поблажливо посміхнувся:
— Мотори, друже, до деякої міри схожі на людей. У них теж є свої примхи.
— Це ще не пояснення.
Молодший лейтенант тільки знизав плечима.
— Принаймні вам хоч відомо, що зіпсувалось?
— Ось тому я й кажу, що мотори, як і люди, мають свої примхи. Уявіть собі, другого дня цей мотор одразу завівся. І працював чудово!
— Справді?
— Так. І це не вперше трапляється. Тебе не дивує?
— Умгу! Я не знав, що й мотори теж вередують.
— Можеш глузувати, але таке буває. Однак чи не досить про це? Вже обридло…
— Звичайно!.. — погодився з ним Уля, зрозумівши, що Попазу більш нічого не скаже. Вони поговорили ще про фронтові вісті, спробували визначити, коли закінчиться війна. А тоді почали згадувати колишнє життя — один в Парижі, а другий — в Бухаресті.
Порозмовлявши з півгодини, Уля піднявся.
— Жаль, але мені ніколи. Боюсь, перепаде вже від капітана Смеу…
Попазу провів його аж на вулицю.
— Випаде вільна хвилинка, заходь. Бачиш, як я живу. Від ранку до вечора тільки й лаюсь з шоферами. Ні
