Зірка впаде опівночі - Теодор Костянтин

Попрощавшись з молодшим лейтенантом Попазу, Уля Михай поспішив до штабу. Але пройшовши з півдороги, він знову помітив ту саму молодицю.

Довго не думаючи, завернув у провулок, щоб вийти їй назустріч. Не бажаючи показувати, що зробив це зумисне, почав уважно придивлятися до хат, наче когось шукаючи.

Жінка, угледівши Улю, наддала ходи. А коли порівнялася з ним, то більше жестами, ніж словами, запитала:

— Що ти тут видивляєшся, солдате?

Уля здивовано звів брови, наче щойно побачив її, і відказав:

— А чи не здається тобі, молодичко, що це вже занадто?..

Незнайомка збентежилась.

«От чортовиння! — подумав Уля. — Вона, мабуть, не чекала, що я розмовляю по-угорськи. Невже ця красуня й справді шукає тільки любовної розваги».

Капрал ладен був відкараскатися од неї. Проте жінка підступила впритул, — її тугі груди вже торкнулися Улиного плеча, — і пустотливо мовила:

— І чого ти комизишся? Коли питаю, значить, хочу помогти тобі.

— Спасибі, гречна молодичко. Тільки я не знаю, чи зумієш. Я розшукую, як то кажуть, голку в скирті сіна. Виглядаю одну красуню. А розшукати дівчину в цьому селі, не знаючи ні її імені, ні хати, — це все одно, що шукати голку у скирті сіна.

Молодиця весело засміялась:

— А вона краща за мене?

Уля відступив крок назад, наче бажаючи розгледіти її.

— Сказати правду? — лукаво посміхнувся.

— Авжеж.

— Вона гарніша…

В голосі жінки почулися глузливі нотки:

— Брешеш! В цьому селі нема вродливішої за мене. Запитай кого хочеш… Ех, та хіба я не бачу, що тобі заманулося пожартувати. Ну, й баламут же ти, солдате!

— Ні, я кажу правду! — заперечив Уля.

— Хай навіть та вродливіша. Але ж до кого лежить більше твоє серце?

— До неї.

— А Катуска тобі не подобається?

— Я мушу спершу її побачити… Хто ж це Катуска?

— Я, — зайшлася молодиця голосним сміхом.

— Гм! Хіба я знаю? Ти гарна… Але нещасний той чоловік, який покохає тебе.

Катуска знову засміялася:.

— Чому нещасний? Він ніколи не пожалкує…

— Я вважаю, що чоловіки мусять обходити тебе десятою вулицею. Мені вже самому аж моторошно…

— Ну, й полохливий ти, солдате!

Вона підступила так близько, що Уля відчув її гаряче дихання і теплоту молодого жіночого тіла.

— Я боюсь тільки таких вродливих жінок, як ти, Катуско.

Вона взялась крутити ґудзик його кітеля.

— Ну, не бійся, не з'їм я тебе. — А потім тихенько додала: — Ти ж мені подобаєшся, солдате!

«Щось цього не видно по твоїх очах, голубко!» — подумав Уля. Однак вголос цього не сказав. Погладжуючи її голу мускулясту руку, перепитав з удаваним недовір'ям:

— Невже це правда, Катуско?

— Тоді навіщо, ти думаєш, я чотири дні ходжу за тобою слідом? Клянусь, я тебе покохала з першого погляду. А ти й не помічав мене. Ох, і гнівалась я!.. А зараз ти мій, не відпущу тебе до тої дівчини. — Взяла Улю під руку і схилилась йому на плече.

— А що, коли хтось розкаже твоєму чоловікові?..

— Немає в мене чоловіка!

— Хіба ти не заміжня? — здивувався капрал.

— Зараз ні!

— Мабуть, розійшлася?

— Не повернувся з Росії.

— Це ще не все… От скінчиться війна, і він прийде. Таке траплялось і в ту війну…

— Мій не повернеться. Серцем чую!.. — Блиснула якимсь дивним поглядом, а тоді посміхнулася — Чекати, поки скінчиться цінна? Та мені зараз потрібен чоловік. Розумієш?

— Коли лише в цьому справа!.. Але ж у селі, мабуть, нема такого молодця, якому б ти не закрутила голову.

Катуска глузливо посміхнулася:

— В селі! Та тут зосталися самі діди і шмаркачі. Всіх, хто може тримати рушницю, забрали. Та й мало того, щоб він був у штанах. Чоловік мусить ще подобатись.

— Ти хочеш сказати, що покохала мене?

— Чого ж тоді я бігаю за тобою, дурненький?

— Добре, Катуско! Вірю тобі…

— А прийдеш?

— Коли?

— Ввечері! Я ждатиму біля воріт…

І, навіть не чекаючи його згоди, попростувала до шосе. Уля рушив за нею.

— Ти ж не сказала, де живеш…

— А я ще не пішла. Хочу показати тобі дорогу.

На шляху молодиця взялася пояснювати:

— Бачиш он ту хату під черепицею? Трохи далі, праворуч, є вуличка. Підеш нею — і крайня хата, на правому боці, моя. Не забудеш?

— Не турбуйся, чекай… Неодмінно прийду.

— Ну, мені час… Я ще не зготовила батькові обід.

— А він живе з тобою?..

— Так. Тільки ти не бійся. Тато лягає разом з курми. Та й добрий він у мене. Отже, домовились. Я чекаю тебе біля дев'ятої. Тільки не спізнюйся, а то прогніваюсь.

Молодичка озирнулась навколо і, зіп'явшись навшпиньки, поцілувала Улю в уста. А тоді побігла геть.

Вечір був темний і холодний, — місяць ще не зійшов. По шосе без упину проїжджали підводи з боєприпасами. Скрип їхніх немащених коліс нагадував монотонний жалібний стогін.

Уля Михай, не поспішаючи, прямував шляхом. Почуття неспокою не покинуло його й досі. Навпаки, йдучи на побачення до Катуски, хвилювався ще більше. Щоправда, він вжив деяких заходів. Насамперед, роздобув пістолет. Не можна ж іти на побачення