Зірка впаде опівночі - Теодор Костянтин
Ледве діставшись на КП, зайшов просто до кабінету капітана Георгіу.
— Що трапилось? Ти поранений? — тільки й зміг вимовити здивований начальник другого відділу.
— Я розповім пізніше, пане капітан. А зараз прошу викликати начальника поліцейської роти.
Роблячи нелюдські зусилля, щоб не втратити свідомість, капрал повалився в крісло.
Обличчя капітана Георгіу густо почервоніло. Видно, йому не сподобалась поведінка Улі.
— Лише вислухавши тебе, я зможу вирішити, чи слід нам кликати Тимплару, — відповів він досить сухо.
Уля ледве стримався, щоб не вилаятись.
«Бодай ти сказився, дурний чванько! — сердився він у думці. — Це ж через твою зарозумілість ми й досі бредемо манівцями…»
А вголос промовив:
— Пане капітан, я й гадки не мав наказувати вам… Тут треба тільки виграти час. Бо поки я розповім про свою пригоду, буде вже пізно вжити якихось заходів.
Останні слова капрала трохи врівноважили капітана. Він послав за лейтенантом Тимплару і подзвонив лікареві.
А тоді, посміхаючись, звернувся до Улі:
— Ну, я гадаю, ти вже почнеш свою розповідь?
— Пане капітан, у мене погано скінчилась одна любовна пригода. Подробиці пізніше, бо зараз надійде лейтенант Тимплару. Прошу вас, накажіть йому закрити всі входи і виходи з села. Нікого не впускати і не випускати. Це по-перше. Крім того, доведеться вчинити обшук у хатах. Ми мусимо заарештувати двох чоловіків і одну жінку, їхні прикмети я скажу лейтенантові Тимплару. Вони, звичайно, могли вже й утекти, проте нам треба спробувати…
Капітан Георгіу знову трохи спохмурнів і промимрив:
— Гаразд! Я накажу Тимплару. Ти не просив би мене вживати цих заходів, коли б це була якась дріб'язкова справа…
Ось уже пішов виконувати своє завдання лейтенант Тимплару. Лікар дбайливо перев'язав капралу рану.
І Уля Михай взявся докладно розповідати начальникові другого відділу про свою пригоду.
— І ти певен, що ці бандити хотіли відправити тебе на той світ? — запитав капітан Георгіу, вислухавши капрала.
— Тут важко уявити щось інше!
— Чому ж тоді вони не зробили цього одразу?
— У мене це теж не виходить з голови. Можливо, песиголовці просто не встигли зорієнтуватись. Я всією душею ненавиджу гітлерівських агентів за їх жорстокість і садизм, однак сьогоднішні мої знайомі не показалися мені професіональними вбивцями. Мабуть, моє спокійне поводження й збило їх з пантелику. Адже відомо, що фашисти не відзначаються гнучкістю розуму. Вони здатні майстерно розробити грандіозний план якоїсь важливої операції, але якщо, виконуючи його, натрапляють на непередбачену перешкоду, то зовсім втрачають глузд і вже не можуть зорієнтуватись. Зважаючи на це, можна припустити, що саме своїм базіканням та нехтуванням явної небезпеки, яка мені загрожувала, я й вибив їх з колії. Ну, а потім ще один важливий факт… Як довго все це тривало? Щонайбільше — п'ятнадцять хвилин. Зовсім небагато, коли зважити на те, що я відразу спантеличив їх своєю балаканиною, а крім того, міцно тримав за руку Катуску. Це перше моє припущення. Можу повідомити вам і друге, набагато складніше, а через те й менш ймовірне. Я вже сказав, що ці угорці не справляли враження професіональних убивць. Отже, той, хто мусив мене стратити, мав ще надійти. Не виключена можливість, що вони хотіли вчинити мені допит перед смертю. А коли ні, то ці бандити мали розіграти невеличку трагікомедію, перед тим як укоротити мені віку.
— Ніяк не збагну, навіщо це їм потрібно, — іронічно мовив начальник другого відділу. — На мою думку, тут існує лише одне пояснення. Можна не сумніватись, що агент абверу вже знає, хто ти такий. І тому він надумав просто знешкодити тебе.
— Можливо, ви й маєте рацію… А проте…
— Що?
— Невже шпигун не розумів, що, вбивши мене, він нашкодить сам собі?
— Ніякої шкоди, коли б це вдалося…
— Агент сподівався, що наше командування не пов'язуватиме моє зникнення з діями гітлерівської розвідки. Чи не так ви думаєте?
— Авжеж.
— І я, звичайно, не першим пропав би безслідно. Таке траплялось і раніше. Одні втікали до ворога, інші, долаючи відстань, добивались додому, а деякі…
— А деяких просто знищували в тилу хортісти.
— Знаю, бувало й таке. Однак, я не той, хто здається в біді, як писав один поет. І коли б я зник, ви, звичайно, не зарахували б мене до зрадників чи дезертирів.
— Ні, безперечно, ні… — мимоволі погодився капітан Георгіу.
— Ну от… Одне з двох: або агент абверу дізнався про мою особу і побоявся знищити мене, щоб не викликати тривоги в другому відділі, або шпигуни не знають, хто я такий. А в такому разі, навіщо їм було влаштовувати цю пастку, в яку я потрапив через свою необачність?
— Тоді чому вони все-таки погрожували тобі смертю?
— На жаль, я це знаходжу тут ніякого пояснення.
Майже до ранку солдати лейтенанта Тимплару нишпорили по садибах, оглядаючи горища, стайні, стодоли й свинарники. І незважаючи на ці заходи, поліцейська рота не знайшла ні Катуски, ні її спільників. Всі троє наче крізь землю провалились.
Улю це, однак, зовсім не здивувало. Він не покладав надії на цей обшук.
НІЧ СПОГАДІВ
Сутінки настали непомітно. Вилежуючись у лазареті, Уля Михай уже на третій день своєї «госпіталізації», за улюбленим висловом санітара і писаря дивізійної медслужби єфрейтора Панделеску Мішу, занудився до смерті.
Ухиляючись від набридливих розпитів єфрейтора, Уля прикидався сонним. А санітар мало не кожні п'ять хвилин просував голову в двері, з нетерпінням чекаючи, коли
