Зірка впаде опівночі - Теодор Костянтин
— Не турбуйся. Я прикинусь таким сердитим, що вони почнуть тобі співчувати.
Розставшись з капітаном Смеу, Уля попрямував до канцелярії автороти, якою командував молодший лейтенант Попазу. Ішов і думав, як йому повести розмову, щоб не викликати підозри. Хоч капрал перебував при штабі тільки тиждень, однак встиг уже познайомитись з усіма офіцерами, а з деякими, — адже тут більшість резервісти, — навіть заприятелював. Поміж цих його друзів був і молодший лейтенант Попазу.
По дорозі Улю наздогнала якась молодиця з гускою в руках. Порівнявшись, вона зиркнула на капрала і грайливо посміхнулась. Уля вже не вперше зустрічав її на вулиці.
«Мабуть, якась розпусна. Так і водить очима, щоб причарувати якогось солдатика», — подумав Уля, не звертаючи ніякої уваги на її посмішку.
А втім, молодичка була гарненька, — висока, ставна, з круглими, наче намистинки, зеленими очима, вона аж пашіла здоров'ям. Ніжне вродливе личко з ледве помітним ластовинням і невеличким, трохи кирпатим носом, вишневі усміхнені губи, привабливе золотаве волосся просто манили до себе. Ситцева сукня приємно облягала затиснені в корсаж розкішні груди, тонкий гнучкий стан.
Щоб відстати од неї, Уля притишив ходу. Молодиця, мабуть, відчула це, бо, навіть не оглянувшись, теж пішла повільніше. І як капрал не намагався зостатися позаду, відстань між ними залишалась однаковою.
Жінка час від часу повертала голову і дивилась на нього, — звабливо, але й іронічно.
«Марне стараєшся, красуне! — подумав Уля. — Іншим разом я не відмовився б обняти тебе, але сьогодні мені не до тебе. Жаль, що поблизу немає нікого з наших.
Нехай побачили б самі. Тоді за мною вже назавжди закріпилася б репутація донжуана».
Дійшовши до хати, в якій містилася канцелярія автороти, він ступив у двір, навіть не озирнувшись. Молодший лейтенант Попазу стояв сердитий і лаяв якихось шоферів.
— Почекай трошки! Я зараз! — гукнув він Улі з хати.
Дебела, сувора на вигляд хазяйка варила картоплю в казані, почепленому на триніжок. Сиділа, як чарівниця на стільчику, і похмуро дивилась на густу пару, що клубочилась над казаном. Біля неї голосно хрюкали зголоднілі поросята, длубаючись у порожньому кориті.
Капрал глянув на вулицю і знову зустрівся з грайливим поглядом тієї молодички. Вона поверталась назад уже без гуски. Мимоволі відповів на її чарівну посмішку. Тоді молодиця, зрадівши, помахала йому рукою, немов давньому знайомому, і ще раз відкрила в усмішці свої білі зуби.
Уля враз спохмурнів.
«Ех, хлопче, — мовив собі докірливо, — ти ж не такий уже й красень, щоб зводити з розуму жінок. Та невже я зовсім випадково зустрічаю стільки разів цю кралю? Ні, мабуть, вона навмисне потрапляє мені на очі. Що ж їй треба? Уподобала мене, чи що? Та це ж просто наївно так думати. В селі он скільки гарних солдатів і офіцерів. Куди вже мені до них… То невже ця бісова жінка замислила щось лихе?»
Саме в цю мить на вулиці показався писар першого відділу сержант-тетеріст Добрин Сільвій, ставний, вродливий парубок, перед яким мало яка жінка могла б втриматися.
Порівнявшись з молодицею, Добрин сповільнив ходу і обвів її очима з ніг до голови. Але жінка повернула в інший бік, наче й не помічаючи його.
«От на Добрина, цього щасливого залицяльника, вона не звернула ніякісінької уваги, — подумав Уля. — Тим часом мене підстерігає, посміхається раз у раз, просто чаруючи своєю посмішкою. Та я не такий дурний, щоб упійматись на гачок. А все-таки не погано дізнатися, чого вона хоче. Можна прикинутися дурником. Риск тут невеликий. А якщо я справді припав їй до душі, — то що ж, трохи поженихаюсь, буде чим згадати це село».
Молодший лейтенант Попазу обірвав його думку:
— Заходь, друже. Я вже скінчив з цими лобурями. Не можеш уявити, як вони вимотують душу.
Попазу, широкоплечий, кремезний велетень, носив мундир, пошитий з двох солдатських кітелів. Недоладна сива голова молодшого лейтенанта сполучалась з тулубом на диво короткою шиєю.
Глянувши на його невиразне потворне обличчя з чорними вусиками, що приліпились під носом невеличким метеликом, та шию й плечі, можна було подумати, що це якесь недовершене скульптором погруддя. Не менш вражав його голос, гучний, сварливий. Однак досить було зазирнути в його великі сині очі, як неприємне почуття відразу зникало. Попазу був хорошою і чуйною людиною. І, незважаючи на те, що молодший лейтенант від ранку до вечора вивергав громи, лаючись в батька і матір, шофери любили його.
Ось тільки-но він сповідав кількох з них, погрожуючи відправити на передову і віддати під суд. А зрештою, як це завжди бувало, заспокоївся і простив.
— Вимотують в тебе всі жили, чортяки! — скаржився він Улі, витираючи картатою хустинкою своє спітніле чоло. — Шофери, брат, такі вперті. Вже наче й погоджується з тобою, а вийде і робить по-своєму. І не переконаєш його, хоч убий. Поведешся лагідно, лізуть на голову. А станеш суворим, зразу ж підкладають тобі свиню. Аварія — це їхній козир. Акумулятор, свічки, коротке замикання, поршні і все що завгодно. Одразу знайдуть тобі тисячу причин. Ти сердишся, а вони нишком посміхаються. Та хіба ти можеш його покарати? Адже більшість машин — це металевий брухт. Що ж ти поробиш? Між нами кажучи, у мене спритні хлопці. Тільки вони можуть привести в рух оту купу заліза. Ось тому я іноді й прощаю їм окремі витівки… Щоправда частенько гримаю, а то й лайнусь, — хай не думають, що я глухни і сліпий. А коли стомлюся кричати, відпускаю їх. Легше командувати взводом на передовій, ніж маги справу з цими гунцвотами.
— Ой, не кажіть. Не таке то вже щастя. Мабуть, перший-ліпший офіцер-фронтовик охоче помінявся б з вами.
— Напевне, ти маєш рацію! — зітхнув Попазу. — Мені довелося побувати на Східному фронті, в Росії. Вже
