Веди свій плуг понад кістками мертвих - Ольга Токарчук
Слухаючи розповідей Доброї Звістки про її життя, я почала вже було подумки ставити всі ці запитання, котрі починаються словами «чому ти не…», далі йде опис того, що, на нашу думку, слід у такій ситуації зробити. Мої вуста вже почали вкладатися в таке нахабне «чому», але я вчасно прикусила язика.
Саме так це відбувається в глянцевих журналах, і я на якусь мить запрагнула стати схожою на них: розповідати, чого ми не зробили, де вчинили не так, як слід, що занехаяли, аби нарешті нацькувати нас самих на себе, аби ми відчули до себе відразу.
Я нічого не сказала. Життєві історії — це не привід для дискусій. Їх треба вислухати й віддячитися тим самим. Тому я теж розповіла Добрій Звістці про своє життя й запросила її додому, аби познайомити з дівчатками. Так і сталося.
Я звернулася в її справі до місцевої влади, та довідалася, що для таких осіб, як Добра Звістка, не передбачено фінансової підтримки. Немає жодних стипендій. Чиновниця порадила мені взяти в банку кредит. Його сплачують, закінчивши навчання й почавши працювати. Існують безкоштовні комп’ютерні, кравецькі й флористичні курси. На жаль, лише для безробітних. Тому дівчині довелося б звільнитися, щоб мати можливість на них ходити.
Я пішла до банку, де мені дали купу паперів, які слід було заповнити. Та одне було найважливішим — Добра Звістка повинна вступити до університету. І я знала, що вона, нарешті, доможеться свого.
Приємно сидіти в крамниці Доброї Звістки. Це найзатишніший куточок у місті. Сюди заходять матері з дітьми й пенсіонерки дорогою до дешевої їдальні. Зазирають охоронець із паркінгу й закоцюблі продавчині з поблизького базару. Усі отримують гарячий чай або каву. Можна було б сказати, що Добра Звістка влаштувала тут кав’ярню.
Сьогодні я мала почекати на неї, доки вона не зачинить свою крамничку, а потім податися з Дизем до Чехії, щоб відвідати книгарню, де продається Блейк. Добра Звістка складала якісь шарфики. Вона була маломовна, а коли вже щось говорила, то тихенько, і треба було слухати її дуже уважно. Останні відвідувачі ще нишпорили між вішалок, шукаючи обновки. Я зручно вмостилася на стільці й блаженно заплющила очі.
— А ви чули, що в лісах на Плоскогір’ї, десь там біля вас, з’явилися лисиці? Білі й пухнасті.
Я завмерла. Біля мене? Розплющила очі й побачила Добродія з Пуделем.
— Здається, той багатій з таким кумедним прізвищем випустив їх зі своєї ферми, — розповідав він, стоячи переді мною з кількома парами штанів, перекинутими через плече. Його Пудель глянув на мене, посміхаючись по-собачому, мабуть, упізнав.
— Нутряк? — запитала я.
— Саме він, — підтвердив Добродій, а тоді звернувся до дівчини: «Ви не могли б знайти мені штани на вісімдесят сантиметрів у поясі?».
— Ніяк не відшукають того Нутряка. Зник. Щез безслідно. Як голка в копиці сіна, — продовжував літній Чоловік. — Здається, він утік зі своєю коханкою кудись до теплих країв. А що він багатий, то йому легко сховатися. Кажуть, він був замішаний у якісь махінації.
Голомозий молодик, котрий питався про спортивний костюм фірми «Найк» або «Пума», а зараз шукав чогось на вішаках, озвався, майже не відкриваючи рота:
— Ніякі це не махінації, а мафія. Завозили контрабандні хутра з Росії, а проходили вони ніби з його ферми. Не розрахувався з російською мафією, перелякався й чкурнув.
Ця розмова мене занепокоїла. Ставало страшно.
— А це Пес чи Сучка, ваш Пудель? — ввічливо запитала я літнього Добродія, відчайдушно намагаючись спрямувати розмову в інше русло.
— А, мій Максик? Пес, звісно. Парубок іще, — засміявся той. Але його вочевидь більше цікавили місцеві плітки, бо він звернувся до голомозого й продовжував:
— Він мав величезне майно. Готель на виїзді із Клодзька. Продуктові крамниці. Звіроферму. Бойню та м’ясопереробний цех. Конюшні. А скільки ще всього записаного на дружину!
— Будь ласка, ось вам на вісімдесят сантиметрів, — я простягнула йому досить пристойні сірі штани.
Він ретельно оглядав їх, начепивши окуляри, читав інструкцію прання.
— Справді, гарні, я їх візьму. Знаєте, я люблю підігнані речі, обтислі. Це підкреслює фігуру.
— От бачите, які люди різні. А я завжди купую все завелике. Це дає відчуття свободи, — відповіла я.
Дизьо приніс добру новину. Місцевий тижневик «Клодзький край» запропонував йому опублікувати в рубриці «Поезія» переклади Блейка. Він був схвильований і зніяковілий водночас. Ми їхали практично безлюдним шосе в напрямку кордону.
— Мені хотілося спершу перекласти його «Листи», і лише потім повернутися до поезії. Та коли вже вони замовляють поезію… Боже мій, що я їм можу запропонувати? Що дати для початку?
Правду кажучи, я вже не могла зосередитися на Блейкові. Помітила, що ми проминули прикордонну будку і в’їхали до Чехії. Дорога тут була краща, і Дизева машина перестала деренчати.
— Дизю, це правда про тих лисиць? — запитала його Добра Звістка, яка сиділа на задньому сидінні. — Що вони втекли з ферми й блукають лісом.
Дизьо притакнув.
— Це трапилося кілька днів тому. Спершу в Поліції думали, що Нутряк перед утечею продав комусь усіх тварин. Та скидається на те, що він їх випустив. Дивно, правда?
— А його розшукують? — запитала я.
Дизьо відповів, що ніхто не заявляв про його зникнення, тож немає підстави, аби його шукати.
Дружина не заявляє, діти не заявляють. Може, він влаштував собі відпустку. Жінка стверджувала, що з ним таке траплялося. Зникав на тиждень, тоді телефонував з Гаїті. Доки його не розшукують банки, немає причини непокоїтися.
— Людина вільна й може робити із власним життям усе, що заманеться, доки її не почнуть розшукувати банки, — заявив Дизьо переконливим тоном. Гадаю, з нього був би чудовий поліційний прес-секретар.
Дизьо також розповів, що Поліція здогадується, звідки ці гроші, які були в Коменданта за паском штанів. Це хабар. Поліція встановила, що Комендант саме повертався від Нутряка. У Поліції купу часу займає встановлення абсолютно очевидних фактів.
— І ще одне, — додав він насамкінець. — На знарядді, яким імовірно вбито Коменданта, були сліди крові тварини.
Ми забігли до книгарні останньої хвилини перед закриттям. Сивенький
