Веди свій плуг понад кістками мертвих - Ольга Токарчук
— Ідіть звідси, повертайтеся додому, — я замахала на них руками, як на Козуль.
Та вони не зрушили з місця. Тому я обернулася першою й вийшла звідти, зачинивши за собою двері на ключ.
Давній спосіб проти сонних кошмарів такий: треба вголос переповісти сон над відкритим унітазом, а тоді спустити воду.
8. Уран у Левові
Кожна річ, в яку можна повірити,
є певним образом істини.
Зрозуміло, що перший Гороскоп Людина завжди укладає для себе, так було й зі мною. Тоді в мене вималювалася перша конструкція, яка базувалася на кругові. Я роздивлялася її здивовано — це я? Переді мною лежав проект мене самої, моє власне «я» в загальних рисах, найпростіший і разом з тим найскладніший з усіх можливих. Дзеркало, що перетворює вираз живого обличчя на примітивий геометричний графік. Те, що здавалося мені у власній зовнішності знайомим й очевидним, зникло; залишилися характерні розкидані точки, які символізують планети на небесному склепінні. Ніщо не старіється, ніщо не змінюється, місця на небесах сталі й незмінні. Час народження поділив цей простір круга на доми, і таким чином графік став практично неповторним, унікальним, як папілярні лінії.
Гадаю, кожен з нас, дивлячись на власний Гороскоп, має суперечливі відчуття. З одного боку, можна пишатися, що твоє індивідуальне життя позначене небом, неначе поштовим штемпелем з датою на листі, таким чином, тебе вирізнено, ти єдиний і неповторний. Проте водночас це ув’язнення в просторі, витатуйований табірний номер. Від нього не втечеш. Не можна бути кимсь іншим, а не тим, ким ти є.
Це жахливо. Ми воліли б думати, ніби ми вільні й будь-якої миті можемо створити себе знову. І що наше життя цілковито залежить від нас. Цей зв’язок із чимось настільки великим і монументальним, як небо, пригнічує нас. Краще б ми були малими, тоді й наші грішки можна було пробачити.
Тому я переконана, що слід грунтовно познайомитися з нашою в’язницею.
За фахом я інженер-мостобудівник, я вже згадувала про це? Я зводила мости в Сирії та Лівії, а в Польщі поблизу Ельблонґа й на Підляшші — два. Той, що в Сирії, був химерний — він з’єднував береги річки, котра з’являлася лише періодично — вода пливла в руслі протягом двох, трьох місяців, тоді її всотувала розпечена земля, і русло перетворювалося на таку собі бобслейну трасу, якою гасали дикі пустельні Собаки.
Найбільшу приємність мені завжди справляло перетворення уяви на цифри — з них поставала конкретна картина, потім малюнок, тоді проект. Цифри збігалися на мій аркуш і там слухняно влягалися. Мені це дуже подобалося. Алгебраїчний талант став у пригоді для Гороскопів, тоді все треба було самій обраховувати за допомогою логарифмічної лінійки. Нині в цьому немає потреби; існують готові комп’ютерні програми. Хто зараз пам’ятає про логарифмічну лінійку, якщо панацеєю від будь-якої спраги знань стало одне-єдине «клац» мишкою? Проте саме тоді, у найкращий для мене час, почалася моя Недуга й довелося повернутися до Польщі. Я довго лежала в лікарні й неможливо було встановити, що насправді зі мною коїться.
Колись я зустрічалася з одним Протестантом, який працював геодезистом на будівництві автострад, і він мені казав, цитуючи, здається, Лютера, що той, хто страждає, бачить Бога іззаду. Я замислилась чи йдеться тут про спину чи, може, сідниці, як виглядає Бог іззаду, якщо ми не можемо уявити собі перед? Скидається на те, що той, хто страждає, має до Бога особливий доступ, через чорний хід, він благословенний, спізнає якусь істину, котру без страждань важко було б зрозуміти. Тож у певному розумінні здоровим є лише той, хто страждає, хоч як це не дивно звучить. Мабуть, тут я маю рацію.
Протягом року я взагалі не ходила, а коли Недуга почала помалу відступати, вже знала, що нездатна буду зводити мости на пустельних річках, і що мені не можна задалеко відходити від холодильника із глюкозою. Тому я змінила професію й стала вчителькою. Працювала в школі, навчаючи дітей різних корисних речей: англійської, ручної праці та географії. Завжди намагалася цілковито заволодіти їхньою увагою, зробити так, щоб вони запам’ятовували важливу інформацію не тому, що бояться отримати двійку, а тому, що їм справді це необхідно.
Для мене це була велика приємність. Діти завжди вабили мене більше, ніж дорослі, бо я й сама трохи інфантильна. У цьому немає нічого поганого. Добре, принаймні, що я це усвідомлюю. Діти гнучкі й піддатливі, відверті й невимогливі. Вони не ведуть пустопорожніх балачок, small-talks, за якими будь-хто дорослий може змарнувати собі життя. На жаль, що старшими вони стають, то більше скоряються владі розуму, перетворюються, як сказав би Блейк, на мешканців Ульро,[5] і не так легко вказати їм потрібний шлях. Тому мене тішили тільки малі діти. Старші, яким, скажімо, виповнилося десять, були ще огидніші, ніж дорослі. У цьому віці діти втрачають власну індивідуальність. Я бачила, як вони костеніли, неминуче досягаючи віку дозрівання, і це спричинялося до того, що ці дітлахи поступово узалежнювалися від того, щоб бути такими, як інші. Рідко в кого ще тривала якась внутрішня боротьба, змагання із цією новою формою, проте врешті й вони піддавалися, майже всі. Тоді я ніколи не намагалася їх супроводжувати — це означало стати свідком Падіння, уже не вперше. Найчастіше я навчала дітей до цього віку, щонайбільше до п’ятого класу.
Нарешті мене випровадили на пенсію. Я вважаю, що зарано. Важко це збагнути, бо я добре працювала та й досвід мала чималий, і жодних проблем, хіба що крім моєї Недуги, яка давалася взнаки лише вряди-годи. Я поїхала до відділу освіти й там подала відповідну заяву, документи й прохання, щоб мені дозволили далі працювати. На жаль, нічого не вийшло. То були погані часи — реформи, реорганізація системи, зміни програм і масове безробіття.
Потому я шукала роботи в сусідній школі, і ще одній, на півставки й на чверть, погодинної, узялася б і за похвилинну, якби мені лише дозволили, та скрізь відчувала, що за мною стоїть натовп інших, молодших, я чула, як вони дихають мені в потилицю, нетерпляче тупцяючи на
