Веди свій плуг понад кістками мертвих - Ольга Токарчук

Спереду сиділа молода, вродлива жінка й курила сигарету. У неї було фарбоване вибілене волосся до плечей і старанний макіяж. На обличчі виділялися обведені темним олівцем вуста. Вона засмагла так сильно, що здавалося, наче її щойно зняли із гриля. Жінка виставила ноги з машини, з її голої стопи з яскраво-червоними нігтями зсунувся босоніжок і впав у траву.

Я зупинилася й визирнула крізь вікно.

— Потрібна якась допомога? — привітно спитала я.

Вона заперечно похитала головою, а тоді підняла погляд до неба й великим пальцем тицьнула кудись за спиною; і змовницьки при цьому всміхнулася. Жінка здалася мені досить приємною, хоча я й не зрозуміла її жесту й тому вийшла з машини. Через те, що вона відповіла на мигах, без слів, я теж почала поводитися тихо; підійшла до неї майже навшпиньках. Запитально підняла брови. Мені подобалася така таємничість.

— Нічого, нічого, — тихо відповіла вона. — Я чекаю на… чоловіка.

На чоловіка? Тут? Я анітрохи не зрозуміла сцени, у якій ненавмисне взяла участь. Підозріливо роззирнулася, і тоді побачила його, того чоловіка. Вийшов з кущів. Виглядав досить химерно й смішно. Був одягнений у щось на зразок камуфляжу із зеленими й коричневими плямами. Скрізь із вбрання стирчали смерекові галузки, від голови до п’ят. Його шолом був обтягнутий такою самою плямистою тканиною. Обличчя вимащене темною фарбою, на тлі якої вирізнялися доглянуті сиві вуса. Очей я не бачила, бо їх закривав чудний пристрій з купою гвинтиків і шарнірів, схожий на апарат, за допомогою якого окулісти обстежують око. А на широких грудях і великому череві висіли казанки, планшетки, футляри й патронташ. У руці він тримав рушницю з оптичним прицілом; вона нагадувала мені зброю із «Зоряних війн».

— Матір Божа, — мимоволі прошепотіла я.

Протягом хвилини я не могла вимовити жодного слова, витріщалася на це одоробло здивовано й перелякано, доки жінка не кинула сигарету на дорогу й доволі іронічно мовила:

— А ось і він.

Чоловік підійшов до нас і зняв з голови шолом.

Мабуть, досі я ніколи не зустрічала Людини з такою виразною сатурнічною зовнішністю. Він був середнього зросту, широкочолий, із кущуватими бровами. Ледь горбився й був трохи клишоногим. Мені здалося, що він звик до розпусти і в житті цінує тільки одне — послідовне втілення власних бажань, будь-якою ціною. Саме він і був найбагатшою Людиною в околиці.

У мене склалося враження, що чоловік зрадів, побачивши крім дружини ще когось. Собою він явно пишався. Привітався зі мною, піднявши руку, проте відразу забув про моє існування. Знову надяг шолом і ці химерні окуляри та поглянув у бік кордону.

Я відразу все збагнула й відчула, як в мені спалахнув Гнів.

— Поїхали вже, — нетерпляче, ніби до дитини, звернулася до нього дружина. Можливо, відчула, як довкола мене вібрує Гнів.

Якусь хвилину він удавав, наче не чує, проте відразу підійшов до машини й зняв з голови все це приладдя й поклав рушницю.

— Що ви тут робите? — запитала я, бо нічого іншого не спало мені на думку.

— А ви? — кинув, не глянувши в мій бік.

Його дружина взула босоніжок і сіла за кермо.

— Я тут живу, — холодно відказала я.

— А, то ці дві собаки ваші… Вам уже казали, щоб ви їх тримали біля себе.

— Вони перебувають на приватній території… — почала було я, та він мене перебив. Білки його очей зловісно блиснули на замащеному обличчі.

— Для нас не існують приватні території, пані.

Це сталося два роки тому, коли ще все здавалося мені простішим. Я забула про ту зустріч із Нутряком. Він мене не обходив. Та потім раптово якась швидка планета перетнула невидиму точку, і сталася зміна, одна з тих, які ми тут, унизу, навіть не усвідомлюємо. Може, тільки ледь помітні знаки вказують нам на цю космічну подію, але їх ми теж не зауважуємо. Хтось наступив на гілку на стежці, у морозильнику луснула пляшка з пивом, бо її забули вчасно звідти вийняти, з куща шипшини впали дві червоні ягоди. Як можна все це зрозуміти?

Очевидно, що велике міститься в найменшому. Жодних сумнівів, ось гляньте. Зараз, коли я пишу, на столі викладено планетарну конфігурацію, може, навіть цілий Космос. Термометр, монета, алюмінієва ложка й фаянсова чашка. Ключ, мобілка, папір і ручка. І моя сива волосина, в атомах якої збереглася пам’ять про зародження життя, космічну Катастрофу, що дала початок світові.

10. Плоскотілка Кровоколірна

Ні Метелика, ні Нетлі не убий,

Бо Останній Суд уже близький.

На початку червня, коли в будинках, бодай у вихідні, хтось був, я продовжувала й далі дуже серйозно ставитися до своїх обов’язків. Наприклад, я принаймні раз на день сходила на пагорб, і звідти в бінокль спостерігала за територією. Спершу, звісно, придивлялася до будинків. Адже в певному розумінні це живі створіння, які співіснують з Людиною, утворюючи досконалий симбіоз. Моє серце раділо, бо по них явно було видно, що їхні мешканці повернулися. Заповнили порожні приміщення метушнею, теплом власних тіл, думками. Їхні невеликі руки лагодили всі пошкодження після зими, сушили вологі стіни, мили вікна й ремонтували бачки в туалетах. І будинки виглядали так, немовби прокинулися від важкого сну, у який поринає матерія, якщо її не тривожити. На подвір’я вже повиносили пластмасові столи й стільці, повідчиняли дерев’яні віконниці, всередину кімнат нарешті зазирнуло Сонце.

У вихідні з коминів виходив дим. Чимраз частіше приїздили Професор із дружиною, завжди в товаристві друзів. Гуляли дорогою, ніколи не заходили на межу. Щодня по обіді проходжувалися до каплички й назад, час від часу спиняючись і жваво дискутуючи. Інколи, коли вітер віяв з їхнього боку, до мене долітали окремі слова: Каналетто, світлотінь, тенебризм.

Щоп’ятниці почали приїздити й Колодяжні. Ці дружно заходилися видирати рослини, що досі буяли біля їхнього будинку, аби посадити інші, куплені в крамниці. Важко було збагнути їхню логіку. Чому їм не до вподоби чорна бузина й вони воліли гліцинію. Якось я зіп’ялася навшпиньки, щоб роздивитися їх за високим парканом, і сказала, що гліцинія, швидше за все, не витримає тутешніх лютневих морозів, але вони похитали головами, посміхнулися, і продовжували робити своє. Викорчували чудовий кущ шипшини й видерли купу материнки. Перед будинком збудували з каміння вигадливу гірку й посадили круг неї, за їхніми словами, тую, смереки, сосонки й кипариси. Як на мене, справжнє