Веди свій плуг понад кістками мертвих - Ольга Токарчук

На довше приїжджала вже й Попеляста, було видно, як вона повільно походжала межами, пряма, наче кілок. Одного вечора я подалася до неї із ключами й рахунками. Вона почастувала мене трав’яним чаєм, який я випила із чемності. Коли ми закінчили розрахунки, я наважилася спитати:

— А якби мені захотілося написати власні спогади, то як це найкраще зробити? — я почувалася досить збентеженою.

— Треба сісти за стіл і змусити себе писати. Це приходить саме. Не можна нічого виправляти. Слід записувати все, що спаде на думку.

Дивна порада. Я не хотіла писати «все». Лише те, що здається мені добрим і корисним. Я гадала, що вона щось додасть, але Попеляста мовчала. Я відчула розчарування.

— Я вас розчарувала? — запитала Письменниця, неначе прочитавши мої думки.

— Так.

— Коли не можна говорити, треба писати, — сказала вона. — Це дуже допомагає, — додала за хвилю й замовкла. Вітер посилився, й тепер ми бачили крізь вікно дерева, що погойдувалися в такт нечутної музики, як слухачі на концерті в амфітеатрі. Десь нагорі протяг грюкнув дверима. Наче хтось вистрілив. Попеляста здригнулася.

— Мене лякає цей шум, тут ніби все живе!

— Вітер завжди так гуде. Я вже звикла.

Я спитала її, які книжки вона пише, і почула у відповідь, що це романи жахів. Мене це втішило. Треба їх конче познайомити — Попелясту й Добру Звістку, їм напевне буде про що поговорити. Вони — ланки одного ланцюга. Той, хто вміє писати про такі речі, має бути сміливою Людиною.

— А зло завжди мусить бути покаране наприкінці? — поцікавилася я.

— Я про це не думаю. Не замислююся над покаранням. Мені просто подобається писати про страшні речі. Може, це через те, що я сама страхополох. На мене це добре впливає.

— Що з вами трапилося? — запитала я в неї, підбадьорена Сутінками, і показала на ортопедичний комір на її шиї.

— Дегенерація шийних хребців, — пояснила вона таким тоном, немовби йшлося про якусь зіпсуту побутову техніку. — Мабуть, голова в мене заважка. Так мені здається. Атож, заважка голова. Хребці не витримують навантаження і — «хрусь, хрусь» — деформуються.

Попеляста посміхнулася й долила до моєї чашки свого жахливого чаю.

— А ви не почуваєтеся самотньою? — запитала вона в мене.

— Іноді так.

— Я вами захоплююся. Хотіла б я бути схожою на вас. Ви дуже мужня.

— Ой ні, я зовсім не мужня. Добре, що тут є чим зайнятися.

— Мені без Агати теж ніяково. Світ навколо такий великий, такий незрозумілий, — вона подивилася на мене й кілька секунд наче перевіряла поглядом. — Агата — це моя дружина.

Я закліпала повіками. Ніколи досі не чула, аби одна жінка про іншу сказала «моя дружина». Але мені це сподобалося.

— Вас це дивує, правда?

Я замислилась на хвильку.

— У мене теж би могла бути якась дружина, — упевнено відповіла я. — Краще жити з кимсь, аніж самотою. Легше йти разом, ніж поодинці.

Попеляста не відповіла. Мені було важко з нею розмовляти. Нарешті я попросила позичити мені її книжку. Якусь найстрашнішу. Вона пообіцяла, що скаже Агаті, аби та привезла. Западали Сутінки, а Письменниця не вмикала світло. Коли ми обидві вже потонули в темряві, я попрощалася й повернулася додому.

* * *

Тепер, заспокоївшись, що будинки знову перебувають під опікою їхніх власників, я з радістю заходила чимраз далі й далі, продовжуючи ці вилазки називати «обходом». Я розширювала свої володіння, ніби самотня Вовчиця. З полегшею залишала за собою домівки й дорогу. Заглиблювалася в ліс і могла блукати ним, забувши про час. Ставало тихше, ліс перетворювався на величезну, затишну глибочінь, у якій можна безпечно сховатися. Він заколисував мої думки. Там мені не доводилося приховувати найдошкульнішої моєї Недуги — того, що я плачу. У лісі сльози могли текти, промиваючи очі й покращуючи зір. Може, тому я бачила більше, ніж ті, у кого очі сухі.

Спершу я помітила відсутність Козуль. Вони зникли. А може, це трави були такими високими, що ховали їхні руді зграбні спини? Це означало, що Козулі вже окотилися.

Того ж таки дня, коли вперше побачила Панну з Малям, гарним, плямистим Цапком, я вгледіла в лісі Чужинця. Доволі зблизька, хоча він мене й не бачив. У нього був рюкзак, зелений, із внутрішньою рамою, такі робили в сімдесяті, тож я подумала, що цей Чоловік приблизно одного зі мною віку. Власне, так він і виглядав — старим. Був голомозий, а обличчя поросло сивою щетиною, підголеною коротко, мабуть, одним з дешевих китайських одноразових лез, що їх купують на базарі. Завеликі вилинялі джинси негарно надималися на сідницях.

Цей Чоловік просувався дорогою вздовж лісу, обережно, дивлячись попід ноги. Мабуть, тому до нього вдалося підкрастися так близько. Дійшовши до роздоріжжя, де складали зрубані стовбури ялин, він зняв рюкзак, обпер його об дерево, а сам подався до лісу. У бінокль я бачила хіба що розмиту, нечітку картину, тож могла лише здогадуватися, що він там робить. А він нахилявся над землею, копирсався в підстилці. Можна подумати, що це грибник, але на гриби ще було зарано. Я спостерігала за ним десь із годину. Чоловік сидів на траві, їв бутерброди й щось записував у зошиті. Тоді якісь півгодини лежав навзнак, поклавши руки за голову, і дивився в небо. Потому підхопив рюкзак і зник у гущавині.

Із цією новиною я подзвонила зі школи до Дизя. Мовляв, лісом ходить якийсь чужинець. Розповіла йому також, що казали люди в крамниці Доброї Звістки. Якщо їм вірити, то Комендант був уплутаний у переправляння терористів через кордон. Бо якихось підозрілих субчиків упіймали недалеко звідси.

Але Дизьо вислухав ці сенсаційні новини досить скептично. Його не вдалося переконати, що це може бути той, хто блукає лісом, аби приховати якісь імовірні сліди. Може, у нього там захована зброя?

— Не хочу тебе розчаровувати, але справу, напевне, закриють, бо не знайшли нічого, аби висунути якісь нові версії.

— Як це? А сліди Тварин довкола? Це Козулі зіпхнули його до колодязя.

Запала тиша, а тоді Дизьо запитав:

— Чому ти всім розповідаєш про цих Тварин? Тобі ж однаково ніхто не вірить і кажуть, що ти трохи… ну… — він затнувся.

— Ненормальна, так? — допомогла я йому.

— Ну, так. То навіщо ти про це патякаєш? Ти сама знаєш, що це неможливо, — сказав Дизьо, і я подумала, що їм справді треба все це чітко пояснити.

Я обурилася. Та коли продзеленчав дзвоник на урок, швидко мовила:

— Треба казати людям, що вони повинні думати. У мене немає виходу. Інакше це зробить