Веди свій плуг понад кістками мертвих - Ольга Токарчук

Я була до глибини душі вражена цим людським мурашником. Іноді мене огортає таке зворушення, гадаю, що це пов’язане з моєю Недугою; мій імунітет слабне. Я зупинилася на похилому ринку й мене охопило могутнє почуття спільноти з перехожими. Кожен був братом і кожна — сестрою. Ми були такими схожими одне на одного. Тендітні, беззахисні, нас так легко було знищити. Ми довірливо метушилися під небом, від якого не доводилося чекати нічого хорошого.

Весна — це лише короткий перепочинок, за яким наступають могутні війська смерті; вони вже облягають міські мури. Ми живемо в облозі. Якщо придивитися зблизька до кожного моменту, можна задихнутися від жаху. У наших тілах невтримно прогресує розклад, невдовзі ми захворіємо й помремо. Нас покинуть наші кохані, пам’ять про них розвіється в імлі; не залишиться нічого. Лише трохи одягу в шафі, хтось на світлині, кого іноді вже й не впізнаєш. Потьмяніють найцінніші спогади. Усе зникне, поглинуте темрявою.

Я побачила на лавці вагітну дівчину, що читала газету, і раптом подумала про те, що будь-яке невідання є блаженним. Як можна знати все це, і наважитися мати дітей?

Мої очі знову почали сльозитися; я знітилася, мені стало справді незручно. Не могла спинити сліз. Хоч би Алі щось із цим зробив.

Крамниця Доброї Звістки знаходилася на бічній вуличці біля Ринку, увійти туди можна було лише пройшовши через паркінг, що не надто подобалося потенційним клієнтам секонд-хенду.

Уперше я зазирнула сюди минулого року, пізно восени. Я замерзла й зголодніла. Вологі листопадові сутінки нависали над містом, і люди прагнули чогось світлого й теплого.

Від порога вели килимки, чистенькі, барвисті, вони розбігалися між вішалками, на яких одяг було посортовано за кольорами й відтінками; пахло ароматичними свічками й було тепло, майже гаряче, бо під вікнами встановлено великі батареї. Колись тут був Кравецький кооператив інвалідів, про що свідчив помітний ще й досі напис на стіні. Величезний вазон у кутку, рясний кімнатний виноград, що явно був завеликим для квартири колишнього власника. Зараз його виткі пагони пнулися стінами до вітрини. Усе тут нагадувало кав’ярню часів соціалізму, хімчистку й прокат карнавальних костюмів. А посеред усього цього перебувала Добра Звістка.

Саме так я її назвала. Ім’я для дівчини прийшло саме, тріумфально спало на думку. З першого погляду. Тріумфально — чудове, могутнє слово; використовуючи його, власне кажучи, не треба більше нічого пояснювати.

— Я б хотіла теплу куртку, — несміливо промовила я, а дівчина глянула на мене розумним поглядом, блиснувши карими очима. Приязно кивнула головою.

Тож трохи помовчавши, я продовжувала:

— Щоб вона мене гріла й захищала від дощу. Щоб не скидалася на інші куртки — сірі або чорні, які легко переплутати десь у гардеробі. Щоб мала кишені, багато кишень, куди можна покласти ключі, ласощі для Собак, мобілку, паспорт, тоді мені не треба носити торбинку, яка лише заважає.

Я сказала це, усвідомлюючи, що цим проханням віддаю себе в її руки.

— Здається, у мене для вас дещо є, — відказала Добра Звістка і ми пішли углиб цього довгого, наче кишка, приміщення.

У самому кінці стояла кругла вішалка, на якій висіли куртки.

Дівчина, не замислюючись, простягнула руку й витягла одну з них, гарну пухову, кармінного кольору.

— Що скажете? — у її очах відбивалися великі шибки світлих вікон, погляд спалахнув прегарним, чистим сяйвом.

Атож, куртка була саме на мене. Я почувалася, як Тварина, якій повернули здерту шкіру. У кишені знайшла крихітну мушлю й вирішила, що це маленький подарунок від попередньої власниці. Таке собі побажання: аби добре носилася.

У цій крамниці я купила ще й рукавиці, дві пари. Потім збиралася понишпорити в кошику із шапками й тоді побачила, що там лежав великий чорний Кіт. А поруч, на шарфах — ще один, такий самий, тільки більший. Я подумки назвала цих Котів Шапкою й Шарфиком, хоча потім насилу їх розрізняла. Чорні Коти Доброї Звістки.

Ця маленька мила продавчиня з китайською зовнішністю (на голові мала шапку зі штучного хутра) заварила мені чаю й підсунула стілець до пічки, аби я могла зігрітися.

Так почалося наше знайомство.

Коли дивишся на деяких людей, горло стискається, а очі наповнюються сльозами зворушення. Вони виглядають на істот, наділених повнішою пам’яттю про нашу колишню невинність і не зруйнованих дощенту Падінням. Така собі примха природи. Може, це чиїсь посланці, як ті слуги, що відшукують загубленого принца, котрий не пам’ятає про власне походження, показують йому вбрання, яке він носив колись у себе на батьківщині, й нагадують про повернення додому.

Вона теж страждала від своєї хвороби. Дуже рідкісної й чудної. Не мала волосся. І брів, і вій теж. Ніколи. Такою народилася. Гени або Астрологія. Я, звісно, переконана, що це Астрологія. Так, авжеж, я перевірила це потім у її Гороскопі: Ущербний Марс побіля Асценденту, з боку дванадцятого дому і в опозиції до Сатурна в шостому (такий Марс спричиняє також скритні й невмотивовані вчинки).

Отож вона малювала собі гарні брови олівцем, а на повіках — крихітні рисочки, що мали нагадувати вії; видимість була бездоганна. На голові завжди носила тюрбани, шапки, часом навіть перуки, або намотувала хустку.

Улітку я здивовано дивилася на її руки, цілковито позбавлені маленьких світлих або темнуватих волосків, які є в усіх нас.

Часто я замислююся, чому нам подобаються ті, а не інші люди. І щодо цього в мене теж є своя Теорія. Існує певна ідеальна гармонійна форма, до якої інстинктивно прагне наше власне тіло. Ми обираємо в інших ті риси, які могли б доповнити цей ідеал. Мета еволюції суто естетична, не йдеться про жодне пристосування. Еволюція прагне краси, осягнення найдосконалішої гармонії будь-якої форми.

Лише спостерігаючи за цією дівчиною, я помітила, яким, власне кажучи, бридким є наш волосяний покрив — ці брови посеред чола, вії, щетина на голові, пахви й лобок. Навіщо нам ці химерні стигмати? Гадаю, у раю ми всі були б позбавлені волосся. Голі й гладенькі.

Вона розповіла, що народилася в селі під Клодзьком, у дуже великій родині. Батько пив і рано помер. Мати серйозно хворіла. У неї була депресія й вона померла в лікарні, отупіла від ліків. Добра Звістка давала собі раду, як уміла. На відмінно склала випускні, але вчитися далі не пішла, бо не мала грошей, а до всього ще й піклувалася про менших братів та сестер. Вирішила заробити на навчання, але не могла знайти роботу. Нарешті її взяла до себе власниця мережі секонд-хенду, але платня виявилася настільки мізерною, що