Щира шахрайка - Емілі Локхарт
Іммі здавалася похмурою. Вона сказала, що рятувальні жилети порепані, а човен не завадило б пофарбувати. Але у будь-якому разі до човна вона сіла.
Перепливти затоку забрало півгодини. Сонце припікало. Вода була дивовижно блакитною.
На Кулебріті Джул та Імоджен зістрибнули у воду та витягли човен на берег. Джул обрала стежку, і вони рушили. Іммі йшла мовчки.
— Куди тепер? — запитала Джул, коли вони опинилися на розвилці.
— Куди захочеш.
Вони пішли ліворуч. Пагорб був крутий. За п’ятнадцять хвилин ходьби нога Іммі зіскочила зі скелі. Вона сперлася ступнею об дерево, щоб перевірити ногу.
— Усе гаразд? — спитала Джул.
З ноги Іммі ледве точилася кров.
— Так, нормально.
— Якби ж був пластир, — сказала Джул. — Треба було взяти із собою.
— Але ти не взяла, тож усе гаразд.
— Вибач.
— Це не твоя провина, — мовила Іммі.
— Я маю на увазі, мені прикро, що це сталося з тобою.
— Облиш, — відповіла Імоджен і рушила далі пагорбом. Досягнувши вершини, вони опинилися на чорних скелях.
Скелі відрізнялися від того, якими їх собі уявляла Джул. Іще прекрасніші. Майже лячні. Темні й слизькі. Вода вливалася в них і омивала, створюючи басейни, що видавалися нагрітими сонцем. Деякі скелі були вкриті м’якими зеленими водоростями.
Навколо — ані душі.
Іммі роздяглася до купальника і плавно ковзнула в найбільший басейн, не зронивши ні слова. Вона була засмаглою і вдягненою в чорне бікіні з поворозкою навколо шиї.
Джул раптом відчула себе огрядною та мужикуватою. М’язи, над якими вона так завзято працювала, здавалися незграбними, а блідо-блакитний купальник, у якому вона провела усе літо, жалюгідним.
— Вода тепла? — запитала вона про мілкий басейн.
— Дуже тепла, — відповіла Іммі. Вона нахилилася, плескаючи водою на руки і на потилицю. Джул дратував кепський настрій Іммі. Врешті-решт, не через неї Імоджен роздряпала ногу. Єдиною провиною Джул було те, що вона сказала, що хоче взяти напрокат човен і побачити Кулебріту.
Іммі була розбещеною дитиною, яка закопилює губи, коли щось виходить не так, як вона хоче. Це було одним з її обмежень. Ніхто ніколи не казав «ні» Імоджен Соколофф.
— Може, підемо до маяка? — запитала Джул. Він був найвищою точкою на острові.
— Можемо.
Джул хотіла, щоб Іммі виявляла ентузіазм. Одначе та цього не робила.
— Із твоєю ногою усе гаразд?
— Імовірно.
— Ти хочеш піти до маяка?
— Я могла б.
— Але чи ти хочеш?
— Що ти хочеш, аби я відповіла, Джул? «О, побачити маяк — це моя мрія»? На Віньярді я бачила чортів маяк кожен день свого життя. Ти хочеш, щоб я сказала, що вмираю, так хочу піднятися туди зі своєю скривавленою ступнею в таку шалену спеку й побачити крихітну споруду, що скидається на мільйон крихітних споруд, які я бачила раніше безліч разів? Цього ти хочеш?
— Ні.
— Тоді чого ти хочеш?
— Я просто спитала.
— Я волію повернутися до готелю.
— Та ж ми щойно приїхала сюди.
Імоджен вилізла з води, вдягнулась і проштовхнула поранену стопу в сандалю.
— Можемо повернутися, будь ласка? Я хочу зателефонувати Форресту. Мій мобільник тут не працює.
Джул висушила ноги і взулася.
— Чому ти хочеш зателефонувати йому?
— Тому що він мій хлопець, і я сумую за ним, — відповіла Іммі. — А що ти думала? Що я порвала з ним?
— Я нічого не думала.
— Я не порвала з ним. Я зробила перерву й приїхала на Кулебру, ось і все.
Джул закинула на плече сумку, у якій лежали їхні спільні речі.
— Хочеш повернутися, то вертаймося.
* * *
Від захвату, який Джул відчула за останні кілька днів, вона була як вичавлений лимон. Усе здавалося напруженим і буденним.
Вони витягли човен досить далеко на берег, отож, повернувшись на пляж, мали штовхати його по піску. Потім вони застрибнули до човна, відв’язали весла і почали гребти, щоб спустити його на воду досить глибоко, аби той тримався на воді й вони змогли запустити мотор.
Імоджен не говорила багато.
Джул запустила двигун і тримала курс на Кулебру, яка була помітна з відстані.
Іммі сиділа на передній частині човна, її профіль драматично вирізнявся проти моря. Джул глянула на неї і відчула хвилю приязні. Іммі була прекрасна, і в її красі помітно було те, що вона добра. Добра до тварин. Вона з тих друзів, які приносять вам каву, приготовлену саме так, як вам подобається, купують квіти, позичають книжки і печуть кекси. Ніхто краще за Іммі не знає, як веселитися. Вона привертає до себе людей; усі її люблять. Вона має своєрідну силу — гроші, ентузіазм, незалежність, — яка осяює її. Й ось тут була Джул, у відкритому морі, в шаленому бірюзовому морі, поруч із цією рідкісною, унікальною людиною.
Ніщо з їхньої суперечки не важило. Це була втома, от і все. Навіть найкращі друзі сваряться. Це складник щирих взаємин.
Джул заглушила мотор. Море було дуже спокійне. На обрії ніде не було іншого човна.
— Усе гаразд? — запитала Імоджен.
— Мені шкода, що я наполягла взяти в прокат цей йолопський човен.
— Усе добре. Але, будь ласка, послухай. Я повертаюся на Віньярд, щоб бути з Форрестом уже завтра вранці.
Джул запаморочився світ.
— Чому?
— Я казала тобі, що сумую за ним. Мені зле від того, як я поїхала. Я була засмучена через… — Іммі зупинилася й, вагаючись, дібрала слова. — Через те що сталося з прибиральником. І через те, як Форрест уладнав ту ситуацію. Проте мені не слід було тікати. Я забагато втікаю.
— Ти не мусиш повертатися на Віньярд через те, що почуваєшся вдячною Форресту і всім людям, — сказала Джул.
— Я кохаю Форреста.
— Тоді чому ти постійно йому брешеш? — вигукнула Джул. — Чому ти тут, зі мною? Чому ти досі думаєш про Ісаака Таппермана? Люди не вчиняють так, коли закохані. Не можна лишати коханого посеред ночі й чекати, що він тішитиметься, коли ти знову з’явишся. Не можна нікого так кидати.
— Ти заздриш мені через Форреста. Я зрозуміла. Але я не якась лялька, з котрою можна гратись і не ділитися, — відрубала Іммі. — Я гадала, що подобаюся тобі за те, ким я є — без моїх грошей, без усього. Я гадала, що ми подібні й що ти мене зрозуміла. Було легко усе тобі розказувати. Та чимраз більше відчуваю, що ти маєш таке собі уявлення про мене: «Імоджен Соколофф», — вона так вимовила своє ім’я, ніби воно було написане курсивом, — але це не я. У тебе таке уявлення про людину, котра тобі
