Біографія випадкового чуда - Таня Малярчук
Кролик зітхнув так сильно і тяжко, ніби хотів видихнути із себе душу.
— Я не вірю, — сказала йому Лєна. — Людина не може літати. В неї грудна клітка замала. Може, в цієї жінки були крила?
— Не було в неї крил. Вона просто літала.
— Я не вірю. У вас, пане Кролик, галюцинації на тлі сильного алкогольного отруєння. Таке буває, я знаю. Мій дід, коли вмирав, чортів бачив.
— А мені однаково, чи ти мені віриш, — відрубав Кролик. — Але є ще дещо.
Він витяг із пазухи місцеву газету, ту саму, в якій Лєна своє оголошення розміщувала, і підсунув їй.
— На, почитай.
— Нащо мені ця газета? Я своє оголошення напам’ять знаю.
— Ти на другу сторінку подивись, почитай, якщо ще букви не забула. Розділ кримінальної хроніки.
Лєна перегорнула сторінку. У розділі кримінальної хроніки великими літерами було написано: «ДІВА МАРІЯ ВРЯТУВАЛА ЖІНКУ ВІД ВЛАСНОГО ОНУКА». А далі сама стаття:
«Мешканка села Солотвин Коропецького району, Є. Прокопович, 65 років, запевняє, що бачила Діву Марію. За її словами, Божа Матір з’явилася тоді, коли онук Є., 25-річний Г., у стані сильного алкогольного сп’яніння намагався зарубати її сокирою. Божа Матір постала нізвідки, мала на голові жовту хустку в червоні квіти. Вона перехопила сокиру і крикнула на хлопця так голосно, що той втратив слух. Зараз Г. перебуває у психіатричній лікарні, через що зв’язатися з ним неможливо. Місцеве відділення міліції порушило справу за фактом насильства в сім’ї, але коментувати чудесне спасіння нещасної жінки відмовляється. Як з’ясувалося, Г. уже кілька років перебував на обліку в правоохоронних органах як особливо злісний сімейний агресор. Сімейні психологи б’ють на сполох, адже, за статистикою, кожна шоста жінка в області так чи інакше страждає від домашнього насильства. Наразі ані правоохоронні органи, ані соціальні установи не мають змоги змінити ситуацію. Тим часом у село Солотвин почали масово з’їжджатися віруючі».
— Ну, прочитала?
Лєна прочитала. Від збудження в неї засіпалася верхня губа. Бо вона знала це село, там жили батьки її батьків, і знала цю жінку, Женю Прокопович, яку тлумили всі, кому не лінь, а власний син навіть хотів отруїти чадним газом. Очевидно, тепер до справи взявся онук. Нічого дивного.
— Це ж треба, який збіг, так не буває…
Із хащ вистрибнула велика руда білка. Теофіл Кролик кинув їй горіх. Білка схопила горіх і прожогом чкурнула назад.
— Я їх тут часто годую, — сказав Кролик і, не попрощавшись із Лєною, поплентався до своєї келії відновлювати втрачений душевний спокій.
***
А Лєна поїхала приміською електричкою в село. Хотіла сама поговорити з очевидцем чуда.
Пізніше вона написала у щоденниках, що згоряла від цікавості. Що міркувала так. Можливо, ця літаюча істота, баба в хустці, — справді Божа Матір. Лєна, хоч і не вірила ні в що святе, все ж мусила погодитися, що невелика ймовірність святого припустима. Крім того, Божій Матері літати легко. Їй для цього, на відміну від людини, не треба мати шість кубометрів об’єму в грудях. Але існував й інший варіант. Що це таки людина, і вона вміє літати. Якщо так, Лєна мусила її побачити. Це багато чого змінювало, казала вона.
У селі діда й баби Лєна не була від часу їхньої смерті. Вони померли одне за одним, обоє у віці вісімдесят три роки. Хату зачинили, курей порізали, свиней продали.
Костьол, який колись бралися реанімувати польські попи, знову перетворився на пам’ятку туалетного мистецтва. Стояв, як і раніше, покинутий і розграбований, а кам’яний святий Антоній перед костьолом так жалібно-жалібно простягав руки до неба, ніби досі вірив, що там, у небі, хтось є.
Лєна пам’ятала, де живе Женя Прокопович, і була впевнена, що сама Женя її не впізнає. Не впізнала. Вона сиділа на своєму убогому, порослому кропивою подвір’ї і чистила картоплю.
Лєна зайшла на подвір’я і сказала: «Добрий день». Дзявкотливий собачка, з тих, від яких не сподіваєшся, що вкусить, але які зі страху завжди кусають, кинувся Лєні під ноги. Женя Прокопович облишила картоплю.
— Тузік, ану до мене! — крикнула вона своєму жалюгідному захиснику, і собачка трохи притих. Ну, звичайно, Тузік, подумала Лєна, як інакше ЦЕ ще могло називатися?
— Добрий день, — вона підійшла ближче. — Вибачте, що я так несподівано нагрянула, я з міста приїхала, маю до вас кілька запитань…
Женя Прокопович недовірливо зміряла Лєну поглядом. Була вона така сама, як її Тузік, тільки що вища на зріст. Худе дистрофічне тіло, майже прозоре, криві руки й ноги, ніби щойно повернулася з концтабору.
— Ви журналістка? — спитала Женя.
Лєна радо підтвердила:
— Так, журналістка. Чула, що з вами одна пригода нещодавно трапилася, не зовсім приємна…
Женя раптом заплакала, і це тривало рівно хвилину. Через хвилину сльози безслідно щезли, і Женя діловито спитала:
— А де ваша камера?
— Камера? А, камера! Ви знаєте, я газетний журналіст. По пам’яті пишу.
— Ну, сідайте, раз по пам’яті. Я вам стілець із хати винесу.
Вони повсідалися одна навпроти одної, Тузік сховався за хазяйчині ноги і час від часу погрозливо звідти попискував, даючи Лєні знати, що він не розслабився і будь-якої миті готовий до нападу.
— Ви мені вибачте ще раз, що я так, без дзвінка…
— Нічо-нічо, в мене телефону нема.
— Розкажіть, будь ласка, як все почалося, — Лєна намагалася увійти в роль журналіста, їй це навіть сподобалося.
— А що розказувати? Нема що розказувати. Біда в мене велика. Мій онучок зараз у лікарні лежить, кажуть, слух втратив.
— А як він слух втратив?
— Ну, — Женя довго підбирала кожне
