Біографія випадкового чуда - Таня Малярчук
Проте клієнт усе ніяк не клював.
Через тиждень Лєна знову помістила оголошення в газету, і через два теж, і через три. Чомусь ніхто на Лєнині чудеса не вівся. Народ уже зовсім віру втратив, нарікала вона.
Двістікілограмовий голос Лєниної совісті — Василина — наполягала на своєму:
— От не розумію, чому ти не можеш заробляти на життя так само, як і решта людей, — власною працею?
— А хіба творити чудеса — це не праця?! Ти тільки уяви, який це труд тяжкий!
— Чудеса святі творять, ангели, архангели, а ти куди лізеш?
Василині легко було говорити, вона мала талант. Її залишали в університеті вчити студентів метання, вже навіть контракт підписаний лежав у шухляді.
Лєна казала:
— Мусять бути й такі, Василинко, як я. Я хоч і не свята, не ангел, але на свої скромні чудеса теж здатна, не сумнівайся. Просто, бачиш, ніхто чомусь поки що їх не замовляє, а безкоштовно — я що, дурна, надриватися?!
І цієї миті нарешті задзвонив телефон. Лєна спершу навіть не зрозуміла, що це дзвонить новий мобільник, який вона навмисно купила, щоб відповідати на замовлення чудес.
Він дзвонив і дзвонив. Лєна перекладала телефон із руки в руку, як печену картоплину.
— Ну, чого сциш?! Бери трубку!
— А якщо це міліція?
— Нема їй чого робити! Он скільки маніяків у місті розвелось!
— А якщо це маніяк?
— По телефону не заріже.
Лєна приклала мобільник до вуха і ледве чутно пробелькотіла «алло».
По той бік трохи помовчали. Засопіли. Тоді чоловічий голос заговорив:
— Добрий день, я за оголошенням.
— Так, я слухаю, — трохи бадьоріше сказала Лєна, хоча сподівалася, що першою звернеться все-таки жінка. Жінки швидше мали б вестися на такі оголошення.
Чоловічий голос продовжив:
— А що ви конкретно робите?
— В оголошенні все сказано. Чудеса.
— Це якась секта релігійна?
— Ніяка це не секта! Я сама по собі.
— А.
Чоловік мовчав. Лєна защебетала, ніби молоко на базарі продає:
— Беру недорого. Ви ніде дешевше не знайдете. Десять гривень за чудо.
— А що ви можете конкретно?
— Усе.
— Літати можете?
— Літати? — тут Лєна дещо завагалась. — Щоб злетіти, людині потрібна грудна клітка об’ємом шість метрів кубічних.
— А я от бачив недавно.
— Що бачили?
— Чудо.
— Яке?
Чоловік випалив:
— Я хочу сто гривень.
— Що?!
— Сто гривень, і я вам все розкажу.
— Смієтеся?! — Лєну аж затрусило від такого нахабства. — Це я чуда продаю, а не ви!
— Як хочете, — і чоловік обірвав розмову.
Після цього Лєна три дні приходила до тями. Казала: «Це ж треба таке нахабство мати, я бізнес започаткувала, а на мені вже хтось інший заробити хоче! І не скількись там копійок, а цілих сто гривень! Я на ці гроші цілий місяць живу».
Третього дня не витримала і віддзвонила аноніму. Той миттєво взяв слухавку.
Лєна сказала йому:
— Я згодна. Але в мене тільки вісімдесят.
— Нехай буде. Приходьте до мене в лікарню, все розкажу.
— А ви чого в лікарні?
— Нічого серйозного, печінка барахлить. Але в парк вийти можу, тут парк біля лікарні є, давайте там завтра о дванадцятій. Будівельників, 12.
Лєна добре знала цю вулицю з часів свого партизанського минулого. І знала, зокрема, Будівельників, 12. Це був обласний наркологічний диспансер.
— Нікуди я не піду! Наркоман нещасний!
Чоловік заспокоїв Лєну:
— Ніякий я не наркоман, так, випив чуть забагато. Але те, що я бачив, я бачив. Гроші по факту візьму. Мені брехати немає чого.
В обласному наркологічному диспансері загоювали свої душевні рани зламані тяжким десятиліттям чоловіки. Тут завжди тихо і затишно. Наркодиспансер мав великий, обнесений мурованою огорожею старий парк, а сама будівля колись належала родині багатих місцевих євреїв. Алкоголікам і любителям саморобного дурману тут було добре.
Лєнин батько часто казав: «Не суди, і тебе не судитимуть». Деколи він також казав: «Усі ми рано чи пізно там опинимося», — і так він натякав не на цвинтар, як хтось міг би подумати, а саме на наркодиспансер. Багато його знайомих перейшло через ці забілені вапном стіни. Лікування від алкогольної залежності у рідкісних випадках закінчувалось успіхом, але от полежати там, відпочити хотіли всі. Всі туди рвалися. Тому в наркодиспансер на стаціонарне лікування брали лише за великим блатом.
Був сонячний літній ранок. На контрольно-пропускному пункті Лєну зупинив дебелий охоронець:
— Куди?
— У мене родич тут… відпочиває.
— Це не курорт!
— Вибачте, — сказала Лєна, — я розумію, лікується.
— Проходь, тільки дивися мені — ніякого алкоголю! Як побачу!..
У парку бродили пацієнти, кожен своєю стежкою. Дивилися в землю, мали чорні скорботні лиця. На поламаній лавці сидів давній Лєнин знайомий, колишній професор літератури Теофіл Кролик.
— Пане Кролик??? — здивовано вигукнула Лєна. — Що ви тут робите?!
Професор підвів свої невидющі очі.
— Я так і думав, що тільки ти могла таке дебільне оголошення придумати. Гроші принесла?
— То це ви дзвонили?! — Лєна присіла до нього на лавку, і лавка мало не перекинулась.
— Що ти все ламаєш, жертва комуністичного терору! Спокійно сісти не можеш?!
— Але це ж треба! — не могла вгамуватися Лєна. — Який збіг!
Теофіл Кролик сховав тремтячі руки в кишені свого незмінного чорного плаща. Схуд іще більше, взагалі був схожий на привида.
— А ви як сюди попали, пане Кролик?
— Не твоє засране діло. Принесла щось випити?
— Тут не можна!
Кролик сплюнув у зелену траву чорною слиною і закурив.
— Ну, і що сталося, пане Кролик?
— Я без грошей нічого не скажу.
— Ось гроші, — Лєна показала йому потерті купюри в потертому гаманці. — Дам по факту.
— Хіба тобі можна вірити? Ти ж совісті не маєш і навіть не знаєш,
