Біографія випадкового чуда - Таня Малярчук

— Я пам’ятаю, — відповів священик.

— Ні, не пам’ятаєте, — вперлася Лєна.

— Ти тоді, дитино, сказала, що не дуже в Бога віриш.

Лєна здивувалася, але цього не показала.

— Ну, нехай, — сказала вона. — Але взагалі-то я до вас з іншого приводу тепер.

— Уже віриш?

— Не в тому справа. Послухайте мене. Ви колись чудеса бачили?

Священик від Лєниного питання анітрохи не розгубився:

— Я бачу їх щодня.

— Справді?! А що конкретно ви бачите?

— Бачу людські душі, які шукають спасіння.

— Ну, нє, я серйозно питаю. Про справжні чудеса. Коли щось неймовірне стається. Таке, чого бути не може.

— Ти заблукала в темряві, дитино.

— Та не заблукала я! Прийшла до вас як до священика, а ви зразу діагноз ставите. Хіба це по-божому?

Священик сказав:

— Чудеса діються безперервно. Це Божа справа. Іноді Бог показує нам, Його творінням, свою велич. Почитай Біблію, там описано багато чудес. Почитай житія святих.

— Ви знаєте, в мене часу нема. Ви мені коротко перекажіть, будь ласка, кілька прикладів наведіть, мені багато не треба.

— Воду на вино перетворив, оживив мертвого, нагодував трьома хлібинами тисячі людей, по воді ходив, як по землі…

— Пане священик, мені не це потрібно.

— Що ти від мене хочеш?!

— Тепер, останнім часом, сталося щось чудесне? — щоб не викликати підозр, Лєна говорила дуже обережно. — Може, ви знаєте, може, хтось вам щось розповідав?

Священик поблажливо усміхнувся.

— Я бачу, дитино, ти сама мені хочеш щось сказати. Кажи, я слухаю.

— Я? Ні-ні, я не маю що казати. Що я можу сказати? Просто цікавлюся. Ви скажіть мені, пане священик, може, ви чули, що десь якась жінка в небо вознеслася?

— Чув. Матір Божа.

— Ви мене зовсім не розумієте! Не Матір Божа, а звичайна жінка. Нормальна, звичайна така собі, жива жінка. Ну… літати вміє. Не чули?

— За такі речі колись на вогні палили, — суворо відрубав священик.

— Та не відьма, а добра жінка! Не на мітлі, а так просто, силою думки, наприклад.

— Ти таку жінку бачила?

— Не бачила, — чесно зізналася Лєна. — Але хотіла би.

— Молися, дитино, і багато.

— Я буду, даю чесне слово, але ви спочатку розкажіть, що знаєте!

Священикові урвався терпець:

— Не знаю я такого. І нема такого. Йди з Богом, дитино. У тьмі блукаєш. Шукаєш доказів, а треба просто вірити. Бог не буде переконувати таких, як ти, що Він є.

— А чим я погана?! — загорлала Лєна на всю церкву, і старенькі бабці, що поруч молилися за підвищення пенсії, панічно захрестилися. — Що я такого поганого зробила, що мене навіть переконувати не треба?!

— Ти ладна повірити в жінку, що літає, — сказав священик, — але не віриш у Бога, який усе створив.

Він перехрестив Лєну і залишив терзатися сумнівами на самоті.

Але Лєна не здавалася. У неї в запасі був іще останній пункт плану.

Йог.

Лєна чула про нього від спортсменів-однокурсників. Цей йог учився на йога чи то в Києві, чи то в Китаї, хоча Лєна підозрювала, що ніде він насправді не був, а так, по книжках насобачився.

Років сорок, умів на руках стояти і на голові. Хтозна, може, й літати вмів. Лєна читала, що справжньому йогу літати — миле діло. Крім літання, справжні йоги вміють розчинятися в повітрі, ковтають вогонь, жують скло, розуміють мову тварин і рослин і можуть роками нерухомо сидіти в позі лотоса.

Свої заняття йог проводив у спортивній залі однієї старої школи Сан-Франциско. Лєна прочекала все заняття в коридорі, а коли нарешті послідовники східних учень почали збиратися, підійшла до йога і прямо запитала:

— Скажіть, а ви вмієте літати?

Йог спокійно відповів:

— Умію.

— О, я вас шукала! Скажіть, а як це робиться?

— Чого тобі по землі не ходиться?

Лєна присіла до йога на підлогу. Вона мала так багато йому сказати.

— По землі мені ходиться добре, ходилося і буде ходитися. Я на фізкультурному факультеті вчуся, валеологією займаюся. Ну, це так, ліричний відступ. Але мені здається, я знаю людину, жінку, яка вміє літати. По-справжньому.

— І що ти від мене хочеш?

— Хочу запитати, чи це можливо — літати. Чи, може, в мене з головою не все гаразд. Я за свою голову дуже переживаю.

Йог розпластався на підлозі в позі мерця. Це коли просто лягаєш, сповільнюєш дихання й уявляєш себе померлим. Тоді, кажуть, стає дуже добре, земні проблеми втрачають свій маленький земний сенс.

— Ви слухаєте мене? — допитувалася Лєна у «мерця». — Мені це дуже важливо.

— Не чув, щоб у нашому місті були інші йоги. Я про них знав би.

— А я й не казала, що вона йог. Ну, тобто я не знаю, чи вона йог. Я її не бачила. Може, вона самоучка якась, випадково навчилась. Як думаєте, таке можливе?

— Ні. Треба довго вчитися.

— Як довго?

— Життів десять-дванадцять.

— А що треба робити? Як вчитися?

— Йогою займатися.

— А без йоги ніяк не злетіти?

— Ніяк.

Йог встав. Він був на дві голови за неї вищий, кремезний. Не симпатичний, швидше на вовка подібний, похмурий, насуплений, погляд непривітний, але щось у цій непривітності Лєну приваблювало.

«Я тоді подумала, — зізнавалася пізніше Лєна, — а що, як він моя доля? Аж підскочила, розпрямила на собі джинсову спідницю і розпушила рукою волосся, сподіваючись надати йому, не митому вже другий тиждень, невимушеної форми».

— Тебе як звати? — спитав йог.

— Лєна, — проговорила вона, широко усміхаючись.

«Я взагалі-то усміхалася дуже рідко, мені посмішка ніколи не личила. Я маю завеликі зуби, і вони деколи не вміщаються в роті. Тому за кожної зручної нагоди я, навпаки, корчу задуману фізіономію, так ніби цієї миті вирішую, яким шляхом піти: шляхом праведного мученика чи шляхом гордого і нескореного Прометея».

Отже, Лєна не втрималася і показала йогові увесь ряд своїх врізнобіч настовбурчених зубів.

— Мене звати Лєна. А вас?

— Павло.

— Приємно познайомитись.

Йог Павло одягнув светр. Його вірні послідовники вже давно порозходилися, і він, судячи з усього, теж хотів піти.

— Почекайте на мене! Куди ви так